ОТЕЦЬ БОРИС ҐУДЗЯК:«ЦЕРКВА ПОЄДНУЄ ТЕ, ЩО НЕМОЖЛИВО ПОЄДНАТИ»

У системі освіти України далеко не буденна поява — відкрили перший на пострадянському просторі Український Католицький Університет, який постає на базі Львівської Богословської Академії. На урочистій інавгурації Владика УГКЦ Любомир Кардинал Гузар проголосив ректором УКУ отця Бориса Ґудзяка. Про те, як стають ректорами, як створюються університети, як Церква будує свої стосунки з молоддю — в розмові з ініціатором відкриття, а тепер і ректором Католицького університету — о. доктором Борисом Ґудзяком.

— Отче Борисе, рідко кому вдасться стати ректором вищого навчального закладу, а те, що ви зараз куруєте два вузи — ЛБА та УКУ — взагалі унікальний випадок. Розкажіть, як ви йшли до ректорства?

— Годі пояснити, як це сталося: людина планує, Господь керує. Розкажу з гумором те, в чому є чимала доза правди. З раннього дитинства я плекав одну мрію, для здійснення якої затрачав немало зусиль і часу, — хотів стати професійним баскетболістом. Натомість мої батьки вирішили, що мені потрібна музична освіта, тому щодня по півгодини ми з братом мусили грати на фортепіано. Зрозуміло, я не був від цього надто захоплений і все одно продовжував тренуватися на стадіоні.

Коли мені було сім років, до Сіракуз приїхав Патріарх Йосип Сліпий, і громада вибрала мене, щоби зустрічати й вітати Патріарха в аеропорту. Не можна сказати, що я був непокірливою дитиною, однак, коли сказали поцілувати Верховного в руку, то я цього зовсім не хотів робити. Хтось міг би сказати: пуста дитина не скористала з нагоди пізнати велич такого свідка Христа і оборонця прав нашої церкви та народу. Але залишилася пам’ятка про цю подію — фотографія з цього моменту вітання на летовищі, яка стояла на моєму фортепіано. Так рік за роком півгодини щодня була перед моїми очима ця фотографія: коли зовсім не було бажання грати, то часами задивлявся на неї, а згодом, маючи 15-16 років, кілька разів особисто зустрічався з Патріархом Йосипом.

Так склалося, що професійним баскетболістом я не став, грати на фортепіано не навчився, та промовила до мене ця могутня постать Патріарха Йосипа, його світлі очі, приклад його незламності перед репресіями тоталітарного режиму, його любов до народу та науки.

Саме під його впливом я опинився серед тих кількох хлопців, котрі зголосились учитись у семінарії в Римі, яка готувала науковців і священиків для України. Тоді, наприкінці 70-их — на початку 80-их років, це виглядало суцільною фантазією: перебудова була ще далека та немислима, але Блаженнійший вірив, що зміни будуть, і готував молоде покоління, щоби використати згодом цей потенціал для відродження нашої держави. Гадаю, якби в житті кожного траплялися такі щасливі невдачі та зустрічі з людьми, у котрих світяться очі, котрі стоять на принципових позиціях і готові своє життя віддати церкві та народу, то цей світ був би значно кращим, аніж є.

— УКУ став 107-им університетом в Україні та першим, який наважився поєднати науку і духовність. Упродовж минулого тижня провідні інтелектуали, науковці та духовні особи намагалися визначити структуру й місію новоствореного університету. Чи вдалося вам змакетувати інституцію і накреслити перспективи?

— Щодо візії, яка виникає з пленарних дискусій, то знані науковці покладають великі надії на створення Українського Католицького Університету. Для прикладу назву лише кілька імен тих, хто працює в інших університетах, але щиро підтримує католицький заклад: історики Наталя Яковенко з Києва та Ярослав Ісаєвич зі Львова, ректор ЛНУ імені Івана Франка Іван Вакарчук, президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький, професор Гарвардського університету Григорій Грабович, ректор Українського Вільного Університету Леонід Рудницький. Вони поділяють нашу думку, що завдання новоствореного закладу полягає в осягненні гуманітарних спеціальностей, соціальних наук. Це і є наріжним каменем візії УКУ.

Головне завдання вбачаємо також у впровадженні високих стандартів навчання у традиціях католицьких університетів (таких університетів є 900 у світі), які відзначаються високим і педагогічним, і дослідницьким рівнем. Цією постійною та наполегливою працею будемо вносити духовний елемент у ті всі сфери, які зараз украй знедуховлені.

— Урочистий акт інавгурації УКУ перед Оперним театром відбувався досить дивно й атракційно, можна навіть сказати — модерно, коли організатори спробували поєднати важкий рок і популярні пісні як зі самою ідеєю УКУ, так і з католицизмом загалом. Чи вважаєте ви за доцільне долучати українську естраду до християнства?

— В інавгураційній промові я сказав: університет не можна відкрити лише одним словом, мусить відбуватися діалог, постійний обмін думками. Таке спілкування, яке має міжособистісний вимір, використовує різні жанри, базується на любові, характеризує університетську спільноту. Водночас діалогічний стиль зобов’язує використовувати лексикон молоді, говорити тими категоріями, які їй зрозумілі, про різні жанри: поезію, театр, класичну музику. Гадаю, ми тільки тоді налагодимо контакт, коли будемо зустрічатися з молодим поколінням там, де воно є.

— Але церква завжди була консервативною інституцією, захищала традицію і дуже важко надавалася до змін. Останній приклад: у Чернівцях і Рівному священики УГКЦ заборонили дітям читати Гаррі Поттера.

— Мені не відомо про такий випадок. Але я би сказав, що Церква, як і всі наші духовні істини, антиномічна: поєднує те, що, здавалося би, неможливо поєднати. Ми сповідуємо Бога одного у Трійці, маємо Спасителя, який водночас був Богом і чоловіком, віримо, що Церква свята, але також у ній є всі виміри людських слабкостей. Отже, коли говоримо про питання традиції, то УКУ є наскрізь традиційним і наскрізь християнським. Попри те, мусимо бути революційними. Христос переоцінив різні аспекти традиції, коли це було необхідно для користі людини. Наше завдання — ревно оберігати всі аспекти вічної традиції. Та робити це з великою відвагою, навіть — скажу з гумором — із тим відрухом людської душі, який ставить справи догори ногами і примушує дивитися на речі з нової перспективи. Відтак Католицький університет покликаний критично і творчо осмислити як сьогоднішні, так і завтрашні завдання.

— Чи маєте власну візію, яким має бути нове покоління, адже УКУ докладатиметься до його формування?

— Не сумніваюся, що молодь буде виховуватись у дусі Євангелія, розглядати й давати відповіді на сучасні проблеми і труднощі. Ми маємо за собою таких великих наставників, як митрополит Андрей Шептицький, патріархи Йосип Сліпий і Мирослав Іван Любачівський, когорту свідків, мучеників, останньою серед котрих стала брутально вбита монахиня-служебниця Анна Ґлова, яка була потіхою для знедолених, годувала бездомних і голодних, учила дітей. Маючи приклад таких осіб, котрі на скалі Христової віри вирішували різні питання, долали і, можна сказати, подолали тоталітарний режим, — ми не сумніваємося, що ті молоді люди, котрі будуть виховуватися в УКУ, в радісний і наскрізь духовний спосіб зможуть іти назустріч тому, чого вимагає сьогодення.

— Іноді закидають, що в ЛБА намагаються запровадити американську систему освіти. Ви це сприймаєте як комплімент чи звинувачення?

— У нас використовуються три різні моделі освіти. Намагаємося залишати найкращі з українських освітніх традицій, — у Радянському Союзі було чимало корисного в освітньому секторі, ми цього не відкидаємо. Коли планували перетворення ЛБА на УКУ, в нашій комісії брали участь представники десяти різних держав, котрі мають наукову та педагогічну практику. Очевидно, застосовуємо досвід як світських, так і греко-католицька, і римо-католицьких, а також православних вищих навчальних закладів. Ми наскрізь відкриті й водночас закорінені у традицію. І намагаємося критично ставитися до того, що у нас негаразд, але водночас і переймати добрі зразки.

ДОСЬЄ «УКРАЇНИ І ЧАСУ»

Отець Борис Ґудзяк народився 1960 р. в м. Сіракузах (США). Навчався в Сіракузькому та Папському Урбанському університетах, науковий ступінь доктора філософії в галузі слов’янської та візантійської культурно-церковної історії здобув 1992 року в Гарвардському університеті. У 1995-му здобув ліценціят із богослов’я в Папському Орієнтальному Інституті. Останні десять років постійно живе і працює в Україні. Від 1992 року очолює створений ним Інститут Історії Церкви. У 1998 року був рукоположений на священика. З 2000 року він був ректором Львівської Богословської Академії, 2002 року призначений ректором Українського Католицького Університету. Член численних наукових, релігійних і громадських організацій. Володіє десятьма мовами: англійською, українською, російською, італійською, німецькою, грецькою, латиною, французькою, польською та іспанською. У 2001 році став «Галицьким лицарем» у номінації «науковець року».

У системі освіти України далеко не буденна поява — відкрили перший на пострадянському просторі Український Католицький Університет, який постає на базі Львівської Богословської Академії. На урочистій інавгурації Владика УГКЦ Любомир Кардинал Гузар проголосив ректором УКУ отця Бориса Ґудзяка. Про те, як стають ректорами, як створюються університети, як Церква будує свої стосунки з молоддю — в розмові з ініціатором відкриття, а тепер і ректором Католицького університету — о. доктором Борисом Ґудзяком.

— Отче Борисе, рідко кому вдасться стати ректором вищого навчального закладу, а те, що ви зараз куруєте два вузи — ЛБА та УКУ — взагалі унікальний випадок. Розкажіть, як ви йшли до ректорства?

— Годі пояснити, як це сталося: людина планує, Господь керує. Розкажу з гумором те, в чому є чимала доза правди. З раннього дитинства я плекав одну мрію, для здійснення якої затрачав немало зусиль і часу, — хотів стати професійним баскетболістом. Натомість мої батьки вирішили, що мені потрібна музична освіта, тому щодня по півгодини ми з братом мусили грати на фортепіано. Зрозуміло, я не був від цього надто захоплений і все одно продовжував тренуватися на стадіоні.

Коли мені було сім років, до Сіракуз приїхав Патріарх Йосип Сліпий, і громада вибрала мене, щоби зустрічати й вітати Патріарха в аеропорту. Не можна сказати, що я був непокірливою дитиною, однак, коли сказали поцілувати Верховного в руку, то я цього зовсім не хотів робити. Хтось міг би сказати: пуста дитина не скористала з нагоди пізнати велич такого свідка Христа і оборонця прав нашої церкви та народу. Але залишилася пам’ятка про цю подію — фотографія з цього моменту вітання на летовищі, яка стояла на моєму фортепіано. Так рік за роком півгодини щодня була перед моїми очима ця фотографія: коли зовсім не було бажання грати, то часами задивлявся на неї, а згодом, маючи 15-16 років, кілька разів особисто зустрічався з Патріархом Йосипом.

Так склалося, що професійним баскетболістом я не став, грати на фортепіано не навчився, та промовила до мене ця могутня постать Патріарха Йосипа, його світлі очі, приклад його незламності перед репресіями тоталітарного режиму, його любов до народу та науки.

Саме під його впливом я опинився серед тих кількох хлопців, котрі зголосились учитись у семінарії в Римі, яка готувала науковців і священиків для України. Тоді, наприкінці 70-их — на початку 80-их років, це виглядало суцільною фантазією: перебудова була ще далека та немислима, але Блаженнійший вірив, що зміни будуть, і готував молоде покоління, щоби використати згодом цей потенціал для відродження нашої держави. Гадаю, якби в житті кожного траплялися такі щасливі невдачі та зустрічі з людьми, у котрих світяться очі, котрі стоять на принципових позиціях і готові своє життя віддати церкві та народу, то цей світ був би значно кращим, аніж є.

— УКУ став 107-им університетом в Україні та першим, який наважився поєднати науку і духовність. Упродовж минулого тижня провідні інтелектуали, науковці та духовні особи намагалися визначити структуру й місію новоствореного університету. Чи вдалося вам змакетувати інституцію і накреслити перспективи?

— Щодо візії, яка виникає з пленарних дискусій, то знані науковці покладають великі надії на створення Українського Католицького Університету. Для прикладу назву лише кілька імен тих, хто працює в інших університетах, але щиро підтримує католицький заклад: історики Наталя Яковенко з Києва та Ярослав Ісаєвич зі Львова, ректор ЛНУ імені Івана Франка Іван Вакарчук, президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький, професор Гарвардського університету Григорій Грабович, ректор Українського Вільного Університету Леонід Рудницький. Вони поділяють нашу думку, що завдання новоствореного закладу полягає в осягненні гуманітарних спеціальностей, соціальних наук. Це і є наріжним каменем візії УКУ.

Головне завдання вбачаємо також у впровадженні високих стандартів навчання у традиціях католицьких університетів (таких університетів є 900 у світі), які відзначаються високим і педагогічним, і дослідницьким рівнем. Цією постійною та наполегливою працею будемо вносити духовний елемент у ті всі сфери, які зараз украй знедуховлені.

— Урочистий акт інавгурації УКУ перед Оперним театром відбувався досить дивно й атракційно, можна навіть сказати — модерно, коли організатори спробували поєднати важкий рок і популярні пісні як зі самою ідеєю УКУ, так і з католицизмом загалом. Чи вважаєте ви за доцільне долучати українську естраду до християнства?

— В інавгураційній промові я сказав: університет не можна відкрити лише одним словом, мусить відбуватися діалог, постійний обмін думками. Таке спілкування, яке має міжособистісний вимір, використовує різні жанри, базується на любові, характеризує університетську спільноту. Водночас діалогічний стиль зобов’язує використовувати лексикон молоді, говорити тими категоріями, які їй зрозумілі, про різні жанри: поезію, театр, класичну музику. Гадаю, ми тільки тоді налагодимо контакт, коли будемо зустрічатися з молодим поколінням там, де воно є.

— Але церква завжди була консервативною інституцією, захищала традицію і дуже важко надавалася до змін. Останній приклад: у Чернівцях і Рівному священики УГКЦ заборонили дітям читати Гаррі Поттера.

— Мені не відомо про такий випадок. Але я би сказав, що Церква, як і всі наші духовні істини, антиномічна: поєднує те, що, здавалося би, неможливо поєднати. Ми сповідуємо Бога одного у Трійці, маємо Спасителя, який водночас був Богом і чоловіком, віримо, що Церква свята, але також у ній є всі виміри людських слабкостей. Отже, коли говоримо про питання традиції, то УКУ є наскрізь традиційним і наскрізь християнським. Попри те, мусимо бути революційними. Христос переоцінив різні аспекти традиції, коли це було необхідно для користі людини. Наше завдання — ревно оберігати всі аспекти вічної традиції. Та робити це з великою відвагою, навіть — скажу з гумором — із тим відрухом людської душі, який ставить справи догори ногами і примушує дивитися на речі з нової перспективи. Відтак Католицький університет покликаний критично і творчо осмислити як сьогоднішні, так і завтрашні завдання.

— Чи маєте власну візію, яким має бути нове покоління, адже УКУ докладатиметься до його формування?

— Не сумніваюся, що молодь буде виховуватись у дусі Євангелія, розглядати й давати відповіді на сучасні проблеми і труднощі. Ми маємо за собою таких великих наставників, як митрополит Андрей Шептицький, патріархи Йосип Сліпий і Мирослав Іван Любачівський, когорту свідків, мучеників, останньою серед котрих стала брутально вбита монахиня-служебниця Анна Ґлова, яка була потіхою для знедолених, годувала бездомних і голодних, учила дітей. Маючи приклад таких осіб, котрі на скалі Христової віри вирішували різні питання, долали і, можна сказати, подолали тоталітарний режим, — ми не сумніваємося, що ті молоді люди, котрі будуть виховуватися в УКУ, в радісний і наскрізь духовний спосіб зможуть іти назустріч тому, чого вимагає сьогодення.

— Іноді закидають, що в ЛБА намагаються запровадити американську систему освіти. Ви це сприймаєте як комплімент чи звинувачення?

— У нас використовуються три різні моделі освіти. Намагаємося залишати найкращі з українських освітніх традицій, — у Радянському Союзі було чимало корисного в освітньому секторі, ми цього не відкидаємо. Коли планували перетворення ЛБА на УКУ, в нашій комісії брали участь представники десяти різних держав, котрі мають наукову та педагогічну практику. Очевидно, застосовуємо досвід як світських, так і греко-католицька, і римо-католицьких, а також православних вищих навчальних закладів. Ми наскрізь відкриті й водночас закорінені у традицію. І намагаємося критично ставитися до того, що у нас негаразд, але водночас і переймати добрі зразки.

ДОСЬЄ «УКРАЇНИ І ЧАСУ»

Отець Борис Ґудзяк народився 1960 р. в м. Сіракузах (США). Навчався в Сіракузькому та Папському Урбанському університетах, науковий ступінь доктора філософії в галузі слов’янської та візантійської культурно-церковної історії здобув 1992 року в Гарвардському університеті. У 1995-му здобув ліценціят із богослов’я в Папському Орієнтальному Інституті. Останні десять років постійно живе і працює в Україні. Від 1992 року очолює створений ним Інститут Історії Церкви. У 1998 року був рукоположений на священика. З 2000 року він був ректором Львівської Богословської Академії, 2002 року призначений ректором Українського Католицького Університету. Член численних наукових, релігійних і громадських організацій. Володіє десятьма мовами: англійською, українською, російською, італійською, німецькою, грецькою, латиною, французькою, польською та іспанською. У 2001 році став «Галицьким лицарем» у номінації «науковець року».

Леся ГОЛОВАТА

Джерело: Україна і час, №3. 11 липня 2002

Related Posts