Я мав щасливе дитинство
Виріс у містечку Сіракузи, у штаті Нью-Йорк. Мій тато родом з Поморян, а мама — зі Золочева. На відміну від моєї, їхня молодість була дуже важкою, обоє народилися 1926 року і від 13-го року життя пізнали війну. Після її закінчення виїхали з Батьківщини різними шляхами, опинилися в Америці, а там — познайомилися і одружилися.
Священиком мене зробила материнська молитва
Я сам дізнався про це у 45 років, прочитавши її інтерв’ю в якійсь українській газеті.
У моїх батьків довго не було дітей. Лікарі казали, що і не буде. Через 10 років шлюбу батьки почали процес усиновлення, і мама у 34 роки несподівано завагітніла. У церкві вона дала обітницю: якщо народиться здоровий хлопчик, то стане священиком. Мені вона про це ніколи не говорила. Ніколи ні до чого не схиляла. Просто молилася про це і виховувала нас із братом (він з’явився трохи пізніше, ніж через рік) з певними моральними принципами.
Мама вміла творити добру атмосферу
Була принциповою і вимогливою, але за нею йти було легко і радісно. Її амбіції для нас дітей були неважкими, а її принциповість була без тиску чи насилля, а навпаки —вона вела усмішкою, лагідністю і грою.
Мама не була великим промовцем, п’єдестальним лідером, вона була провідним рядовим членом, яка своїм прикладом виструнчувала і піднімала тих, які були поруч. Мама мала смак і цілісність. Це проявлялося в усьому: вона любила делікатну вишивку та тісто її вареників було тоненьке і легке.
Коли мама приходила в якесь середовище, де були українські діти діаспори, які вже переважно говорили англійською, всі переходили на українську, бо «пані Ґудзяк прийшла». Це не був страх,а радше розуміння серйозності ситуації. Мама не сварила, вона з усмішкою підходила, гладила і ділилася своїм переконанням, і воно приймалося.
Тато був десятою дитиною в родині
У 18-літньому віці втік сам на захід. З 13 років вчився сам в Бережанах в гімназії і жив поза домом. Підлітком побачив жахи війни.
У 1945 році опинився в Мюнхені, там вступив в університет і закінчив стоматологічний факультет. Приїхавши до Америки в 1950 році, мусів починати студії спочатку – нова країна, нова мова.
Він мав підтриємницьку жилку. І будучи бідним сиротою, якось себе підтримував і зміг приїхати до Америки з невеличкою сумою грошей.
Батько був безстрашний. Він не боявся людей, не боявся перепон, а їх долав. Мама не здобула вищої освіти, не змогла подолати обставини. Вона радше ошляхетнювала визначені обставини, аніж додала перепони. А тато вмів пробиватися через джунглі.
Тато був амбітний. Він прагнув чогось у житті досягти. І нас з братом підганяв – вимагав добре вчитися, займатися спортом
Д-р Олександр Ґудзяк народився 19 січня 1926 року в селі Поморяни на Перемишлянщині. Він здобув ступінь хірурга-стоматолога в університеті Людвіґа Максиміліяна в Мюнхені та ступінь доктора дентальної хірургії в університеті Нью Йорку.
Після служби в Німеччині капітаном американської армії д-р Олександр Ґудзяк замешкав у Сиракузах, де впродовж 40 років успішно надавав стоматологічні послуги. Був активним членом Товариства Стоматологів Сиракуз та інших професійних організацій. Д-р Ґудзяк брав активну участь в житті Українсько-Американської громади, був обраний головою Сиракузького відділу Українського Конгресового Комітету та був головою Української Федеральної Кредитної Спілки в Сиракузах.
Д-р Ґудзяк був завзятий лещатар, плавець та любитель гольфу. Він також був щедрим жертводавцем освітніх та громадських організацій. У березні 2005 року Папа Іван Павло ІІ нагородив д-ра Ґудзяка медаллю “Pro Ecclesia et Pontifice”.
Відійшовши у вічність д-р Олександр Ґудзяк залишає дружину Ярославу (80 років), двох синів: о. д-ра Бориса Ґудзяка (Львів, Україна) та д-ра Марка Ґудзяка з дружиною Ромою та 3-ма онуками Катериною, Григорієм та Захаром (Мічіґан, США). Похорон відбувся 26 квітня на Святоандріївському українському православному цвинтарі у Саус Баунд Брук, Нью Джерсі.
Патріарх, очевидно, тоді не знав, що вплине на мене, маленького американського хлопчика, та й я цього не знав. Однак, у цьому було глибоке таїнство.
До Сиракуз Патріарх завітав у серпні 1968 року. Для нашого містечка його візит був насправді грандіозною подією: на летовищі зібралася вся українська громада, а мер Сиракуз Вільям Френсіс Уолш вручив Йосифові Сліпому символічні ключі від міста. Від дітей честь привітати главу нашої Церкви випала мені та дівчинці на ім’я Анна Луцишин. Мабуть тому, що я добре говорив українською, оскільки це була єдина мова, якою ми розмовляли у родинному колі”.
У нашій родині залишилась світлина, де було зафіксовано цю урочисту зустріч на летовищі. Вона стояла на фортепіано, на якому ми з братом мусили, протягом восьми років, щодня по півгодини займатися. Але я хотів грати у баскетбол, і для мене ті музичні вправи були справжньою мукою. Тому часто, замість того, аби музикувати, я просто сидів за фортепіано і дивився на фото. Таке споглядання тривало роками…
«Пласт» – це жертва, це служіння іншому
«Пласт» охарактеризований в одній маленькій книжечці, яку написав начальний пластун Юрій Старосольський. Він казав, що «Пласт» – це велика гра. І в тому є гумор, а гумор дуже близький до таїнства. Ісус постійно розкривав таїнство, дивлячись на ситуації з іншої перспективи, не зі звичної. І мені здається, «Пласт» намагається це робити – він виводить міську дитину на природу. «Пласт» є елементарним, у час суцільної мануфактури та напівфабрикатів він вертає нас до сировини. І цей стиль мав та має великий вплив на моє життя…
Другою релігією у нашій сім’ї були лижі
Нам з цієї точки зору пощастило — мешкали у кліматичній зоні, де могло випадати навіть 5 метрів снігу. До останніх місяців свого життя батько їздив на лижах. Він міг 40 днів на рік бути на „дошках“. Я також намагаюся знаходити час на гори.
