Отець Борис Ґудзяк: Наш університет є лабораторією, в якій переосмислюється те, яким має бути університет 21-го століття

Нещодавно отець Борис вкотре зустрівся з українською громадою. Це відбулося на бенкеті, де кожному гість намагався приділити увагу. Тим не менше, мені особисто хотілося поспілкуватися із ректором, і, на щастя, це вдалося. Незважаючи на свій щільний графік перебування, отець Ґудзяк погодився зустрітися і відповісти на кілька запитань.

Нам відомо, що головною метою вашого візиту є збір коштів, «фандрайзинг» для Українського Католицького Університету. Хто приїхав з вами і чи успішним видається ваш візит?

Цього разу мене супроводжує отець Павло Худ. Він – студент нашого першого набору 1994-го року, а тепер керує відділом інформації і зовнішніх зв’язків. Завдяки роботі цього відділу, наш університет за системою Web of Matrix має найкращу присутність в Інтернеті з усіх університетів України, хоч наш університет – маленький. Також приїхав львівський підприємець Ярослав Рущишин – засновник і ветеран студентського голодування на граніті 20-річної давності («студентська революція на граніті» 1990-року – від ред.), засновник комітету підприємців Львівщини, власник фірми «Троттола» і співзасновник Львівської бізнес-школи при УКУ. Очевидно, що ми їздимо збирати кошти. Але гроші – це лише інструмент. Першою ціллю поїздки я вважаю необхідність підбадьорити діаспору, бо вона трохи в такому «депресняку» щодо України і, звичайно, є підстави для стурбованості, але наші переживання, смуток нічого не дадуть, їх треба долати, підкочувати рукави і боротися далі. Що ми робимо з усмішкою. Зрештою, університет будується на спадщині мучеників, має духовних батьків, які подолали і не такі виклики. Отже, це є реальна ціль – поділитися добрими новинами. Зокрема, в університеті відбувається багато позитиву, молоді люди ростуть, розпускають свої крила.

Ваші студенти в університеті почуваються, як діти в утробі матері, в безпеці. Але настане час, і їм доведеться вийти у реальний світ. Крім того, діаспора не переживає за ваших студентів, які в добрих руках. Вона хвилюється, загалом, про те, що відбувається в Україні…

Всі процеси суто християнські, і наші національні, провадилися ідеалістами. Мирослав Маринович, наш проректор, у 1977 році в очах більшості був просто безумним ідеалістом у кращому випадку. Але саме його позиція і таких, як він, привела Україну до незалежності. Ми маємо дуже багато прикладів того, що поодинокі ідеалісти, малі групи, одержимі правою ідеєю, можуть міняти ситуацію, і ми чуємо покликання до цього. І це стосується не лише політичних «баталій», але й змін у вищій освіті, і не лише для України. Ми вважаємо, що криза в освіті має місце в цілому світі. Візьмімо Америку, половина хлопців у Сент-Луїсі не закінчує навіть середню школу. Сьогодні є доволі великий відсоток неписьменних американців. Є велика моральна криза, і ми є, я б сказав, настільки духовно амбітними, що віримо – наш університет є лабораторією, в якій переосмислюється те, яким має бути університет 21-го століття і не тільки в незалежній Україні, але й в постмодерному, світовому суспільстві. Теза моя є такою, що українці, християни в 20-му столітті пішли назустріч найбільшому виклику того століття – тоталітаризму. І це відбулося на нашій землі. І ми пропонуємо нашим студентам таку методологію, духовну позицію, щоб вони не боялися викликів 21-го сторіччя. Ця фрагментарність свідомості, яка пов’язана з лавиною інформації, цей релятивізм моральний, ця гіпереротизація медіапростору – як у цьому вистояти?! Ми не хочемо від цих питань якось ховатися, як страуси, з головою у пісок.

А кого ви більше виховуєте – філософів чи лідерів, воїнів чи проповідників?

Ми розуміємо, що кожна людина є унікальна, і в кожної – своє покликання. І штампувати однотипних є просто неможливим, це – нешанування дару, який Господь дає кожній людині. Ми стараємося творити атмосферу і контекст, в яких ці дари можуть вільно розвиватися, і молода людина може «опіритися», її моральний хребет може «утвердитися», де вона може впродовж кількох років вчитися, як творити команду навколо якогось проекту, може виїхати за кордон на стажування, паломництво і повернутися, розуміючи, що вона є вільним громадянином світу. І ми бачимо, що за короткий час такі постаті, як отець Павло, котрий приїхав зі мною, чи отець Микола Бурядник, чи отець Ігор Кошик (всі вони наші випускники) – вільні люди. І якби в української громади в Чикаго забрати наших випускників – це був би великий удар по спільноті! Така присутність є в Австралії, Канаді, я вже не кажу – в містечках і селах України. І моє завдання, як ректора, – тримати високий дах, щоб було багато свіжого повітря у цій господі.

Чи можете розповісти детальніше про ваші знамениті школу журналістики та школу бізнесу?

Три з половиною року тому ми відкрили бізнес-школу, яка стала «магнітом» для підприємців, бо, окрім студентів самої школи, є 150 підприємців Львівщини, які належать до спільноти бізнес-школи і приходять раз на місяць на якісь заняття, зустрічі. Це можуть бути зустрічі на бізнесові теми, а також мистецькі, філософські. Тобто, наша бізнес-школа стає місцем освіти бізнес-середовища, молодого, прогресивного, ліберального, відкритого, патріотичного середовища, яке хоче також свою духовність плекати.

Ми не можемо багато зробити, бо ми – маленький університет, але одне з наших таких внутрішніх гасел – «Якщо робимо, то робім добре».

Що стосується школи журналістики, то вона нова – три місяці існує, але дуже цікаві молоді люди в ній навчаються. На їхньому сайті можна подивитися такі однохвилинні автопрезентації кожного студента. Тут застосовується той самий принцип – зустріч із талановитими людьми України.

Ми бачимо як важко створити інституцію і зберегти її життєздатність. Скільки було створено рухів та організацій на початку 90-х років, які не витримали пробу часом, хоча були добрі в намірах і цілях! Церква, Богу дякувати, існує 3 тисячоліття. І це не є лише суто духовний феномен. У ній є певні людські засади, які також є частинами цієї довготривалості. Ці засади – це моральні принципи, які є як християнськими, так і загальнолюдськими. І сьогодні для журналіста є велике питання – чи я можу бути вільним? Чи я боюся, чи я продаюся? І в цій школі журналістики ми заохочуємо студентів бути вільними. І не лише теоретично. Наприклад, відбуваються зустрічі з Мирославом Мариновичем, на яких він розповідає, з якими відчуттями він приймав рішення дати відмову у співпраці з КДБ. Студенти вирішують, як зробити вибір – «Я продаюся і буду писати на замовлення» чи «Я залишаюся вільним і борюся за нелегке виживання у таких обставинах». Така методика застосовується у нашій школі журналістики.

Майже два роки тому я брала інтерв’ю у Мирослава Мариновича. Він тоді сказав: «Те, що відбувається з українським народом, можна назвати випробовуванням, яке допоможе йому дійти до самоусвідомлення». Чи не здається вам, що такі випробовування є занадто сильними і десь схожі на покарання?

Ну так, то кінчаймо з тим. Будьмо людьми, будьмо відважними, не платім хабарів. Багато від нас самих залежить.

Але ж це зачароване коло. Неможливо стало так жити. Починаючи з того, що віддати дитину в дитсадок можна лише через хабар, пройти огляд в лікаря – через хабар…

Воно так, і не так. Ми повинні це зачароване коло звужувати, стискати. Ми бачимо, що дуже багато молодих людей, здавалося б «нових» хочуть хабар дати, замість того, щоб вчитися. Платять навіть там, де не треба. І цьому слід поставити край. Бо це не є хтось згори, хто спускає бруд і кайдани на людей. Що стримує, наприклад, працівника ЖЕКу від того, щоб ввічливо відповісти на клопотання якогось мешканця?

Нам треба якось з тим змагатися, це непроста справа…

Це зрозуміло нам усім, однак проблема, зокрема, хабарництва занадто комплексна. А як ваші студенти, приміром, отримавши високоморальні настанови, будуть жити після УКУ в світі, де майже жоден папірець не можна отримати «за спасибі?» Як ви їх готуєте до реалій життя в такому суспільстві?

Не можна вчити когось, як в кожній ситуації поводитися, але можна давати методологію життя. І університет старається прищеплювати це студентам у делікатний спосіб, бо такого не можна нав’язувати. Оцінити цю спробу можна буде за 20 – 40 років. Але перші позитивні показники вже є. Наприклад, багато молодих людей в Україні і світі бояться одружуватися і народжувати дітей. З числа наших студентів першого випуску 1999-го року ми маємо дві пари, які мають шестеро дітей, є, які мають п’ятеро, четверо… Народжують дітей! Не бояться в цей світ приводити нових українців. Я думаю, що це є колосальний вклад в майбутнє України. Не буде України без українців.

Я переконаний, що в багатодітних родинах дитина може мати особливий шанс. Вона проходить цілу школу виховання: як спілкуватися, як перепрошувати, як ділитися ще з дому. Ніяке тьюторство, репетиторство, жодні бізнес-школи цього не заступлять. Отже, ці молоді батьки, хоч би в цьому пливуть проти течії.

У сучасному українському суспільстві з’явилося кілька людей, які, заробивши «правдами-неправдами» великі статки, хочуть ці гроші «відбілити». Як ви, мабуть, здогадуєтеся, я хотіла розпитати вас про історію інвестиції Фірташем у будівництво корпусу для УКУ. Фірташ – фігура одіозна і його споснсорування будівництва для університету було великою несподіванкою. Як ви це можете прокоментувати?

Ну, поки що пан Фірташ вклав 2 мільйони доларів, і будова рухається. Він погодився з нашими умовами прийняття пожертв – жертводавець не може впливати на політику університету. Жодних спроб таких з його боку не було. Є такий побічний плюс – ми зв’язуємося з Кембриджським університетом, де пан Фірташ вклав гроші. І завтра я туди вилітаю на зустріч з професорами і студентами україністики. Отже, поки що ці ресурси, які пан Фірташ пожертвував, передусім, йдуть на майбутній колегіум, гуртожиток і академічний будинок.

Два мільйони доларів – це великі гроші. Чи не маєте ви моральних заперечень щодо прийняття цих коштів, які законним шляхом заробити, звичайно, ж було неможливо?

Знаєте, для мене було дуже важливо, щоб ми спокійно до цього факту ставилися. Це питання ми обговорювали з широкою громадськістю. Скажімо, тут в Чикаго ще рік тому я запитав людей конкретно «Є така перспектива (яка тоді була ще нечіткою). Чи ми можемо прийняти пожертву від Дмитра Фірташа чи інших українських можновладців?». Таке ж питання я ставив урядовцям Вашингтону, Лондону, мав розмову з французьким послом, львівськими бізнесменами, львівським мером, і на тисячу людей – тридцять-сорок казали не брати. Дехто, не знаючи обставин, не мав власної думки, але переважаюча більшість заохочували УКУ йти на цей крок. Це було проведено відкрито, з порозумінням із жертводавцями нашого університету. Є, звичайно, поодинокі люди, які це засуджують. З іншого боку, відомий економіст Адріян Сливоцький опублікував статтю в Ukrainian Weekly, в якій сказав: «Я вітаю цей крок. Америка є Америкою тому, що вона має таку вищу освіту. Це важливіше навіть за демократію. І вища освіта стала тут такою тому, що американські барони наприкінці 19 – на початку 20-століття почали інвестувати у вищу освіту. І змінили Америку. І дали людям, таким як я, каже Адріян Сливоцький, нагоду вчитися. Я заохочую всіх, – пише пан Сливоцький, допомогти можна і меншими пожертвами. Я не можу дати стільки, скільки пан Фірташ, але я декларую один мільйон доларів.

Отче, і останнє запитання. Стало відомо, що у вашій родині виникли проблеми з владою.

Мій двоюрідний брат у серпні був засуджений на 8 років. Він був мером Винник, і місцеві бізнесмени вирішили йому організувати «таку справу». Він не йшов на певні компроміси. Зараз триває апеляційний процес, побачимо, які будуть результати.

Дякую дуже за інтерв’ю і бажаю вам, отче, і вашому братові стійкості і успішного вирішення справи!

Дякую!

Світлана Іванишин-Угрина

Джерело: Час і події

Related Posts

Отець-доктор Борис ГУДЗЯК: «Вступаючи в Український католицький університет, абітурієнт не повинен пред’являти «конфесійного паспорта»

Мало хто буде заперечувати, що сьогодні освіта має неабияку цінність в нашому суспільстві і що її ціна весь…
Читати повністю

Отець-доктор Борис Ґудзяк: “Добра гуманітарна освіта допомагає людині замислитися над феноменом людського життя”

Цього року духовні зерна на освітянській ниві почав засівати Український Католицький Університет. Про нього мріяв ще Митрополит Української…
Читати повністю