Для мене, як для священика і науковця, богослов’я — це силове поле духовного життя, головний канал мого спілкування з Богом, а також ключ до розуміння української релігійної спадщини, культурних кодів нашого народу. Софія Київська та Іларіонове “Слово о законі і благодаті”, Літургійний рік й українська ікона —- все це зразки плодів богословського мислення й духовних прагнень русича-українця. У пізніші епохи українська богословська думка пульсує в розмаїтих духовних і наукових осередках, починаючи від Києво-Могилянської академії і закінчуючи сьогоднішньою Львівською богословською академією; набуває мученицького характеру в епоху переслідувань та катакомбного існування.
— Багато хто вважає, що нинішній інтерес до релігії спричинений попередніми переслідуваннями. Чи утвердиться богослов’я в українському суспільстві, якщо в ньому самому утвердиться свобода?
о.Б.Ґ. А для мене богослов’я і є свободою. Мені дуже співзвучні слова, які у IV ст. сказав християнський апологет Лактанцій: “Свобода має релігію за свою домівку”. Втім, я не заперечую, що подальша історія християнства подала багато прикладів цілком протилежного. Що стосується майбутнього, то я певен, що епоха зневаження релігії, як рівно ж і пік секуляризму вже минули. В жорстких умовах ХVІІІ-ХХ ст. релігія спочатку занепадала, проте згодом зуміла відкрити друге дихання, знайти для себе нові джерела натхнення. Тому для богослов’я плюралізм і секулярність українського суспільства є, як сказано в “Концепції богословської освіти” Української греко-католицької церкви, “спонукою й викликом водночас”. Спонукою до творчого пізнання “знаків часу”, але й викликом, оскільки у III тисячолітті богослов’я може утвердитись лише в душі вільної людини. При цьому справедливою є і теза навпаки: справді вільною може бути лише та людина, яка навчилася того дивного мистецтва “богословствування” — нелукавої розмови з Богом.
— Як ви оцінюєте перспективи богослов’я в нинішній Україні?
о.Б.Ґ. Про перспективи можна сказати коротко: вони дуже добрі. Сьогодні Україна накопичує богословський потенціал, який років так через десять-п’ятнадцять спалахне дуже яскраво. Натомість нинішній стан залишає бажати кращого. Богослов’я в нинішній Україні все ще є нелюбою пасербицею, на яку поглядають з нехіттю й осудом. Це свідчить, що загалом у масовій свідомості українців (особливо керівних кадрів) все ще діють задавнені комуністичні упередження щодо всього, пов’язаного з Церквою. Долати цей опір важко, бо він “не матеріалізований”. Ніхто офіційно сьогодні з позицій войовничого безбожництва не виступає. Однак дуже часто ініціативи, що стосуються релігійно-церковного життя, потрапляють ніби у вату. “Лобовий” спротив наче й відсутній, але справа не рухається.
— Чим це можна пояснити?
о.Б.Ґ. Про вплив стереотипів я вже згадував: для багатьох українців релігія все ще має наркотичний присмак “опіуму для народу”. Не завжди також справно діє в Україні механізм ухвалення рішень. Часто він надто ускладнений, “неповороткий”. З іншого боку, даються взнаки історичні прорахунки самих Церков, зокрема їхня взаємна конфліктність, яка вочевидь суперечить Євангелію, і надмірна заідеологізованість церковного життя. Нинішній український чиновник боїться вирішувати якісь довколацерковні питання — і то не тільки тому, що мало розуміється на природі Церкви, а й тому, що побоюється спровокувати новий конфлікт між релігійними громадами. Тому й обрано в Україні тактику “надто малих кроків”. Стан богослов’я в Україні дає цьому прекрасну ілюстрацію: правове поле для здійснення підготовки фахівців-богословів (теологів) створене вже навіть в Росії та Білорусі, тоді як у нас все ще вагаються.
— Що конкретно мається на увазі під висловом “правове поле”?
о.Б.Ґ. Першою і найголовнішою перешкодою є відсутність спеціальності “Богослов’я” (“Теологія”) в державному “Переліку напрямків та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах”. Під тиском громадських, наукових і почасти державних чинників було підготовлено “Меморандум про співпрацю Міністерства освіти і науки України, Державного комітету України у справах релігій та Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій”, через який урядові кола хотіли б заручитися підтримкою Церков. Документ було погоджено ще 18 квітня ц.р. на засіданні розширеної Колегії Міносвіти і науки, однак справа його підписання затягнулася.
Після підписання Меморандуму і внесення спеціальності “Богослов’я” до згаданого “Переліку” розпочнеться процес створення Комісії для вироблення необхідних критеріїв і механізму втілення цього рішення в життя, зокрема порядку надання ліцензії та акредитації богословським навчальним закладам. Ми вже сьогодні маємо сигнали з урядових кіл, що цей процес буде тривалим.
Що ж, логіку влади можна якоюсь мірою зрозуміти, хоч далеко не завжди — виправдати. Цій логіці бракує динаміки, яка була б відповідною стрімким змінам у світі. Не життя треба підганяти під параграфи чинних нормативних актів, а самі акти треба своєчасно пристосовувати до мінливого життя. Крім того, в чиновницькій логіці зовсім не враховано інтересів студентів — молодих людей, які пішли вчитися за покликанням, вірячи в те, що за час їхнього навчання держава надолужить згаяне й запалить на їхньому шляху зелене світло. Ось уже два випуски вихованців Львівської богословської академії отримали на руки дипломи, однак останні так і не визнані Українською Державою.
— Проте в українських ЗМІ була інформація, що Академія отримала визнання Ватикану…
о.Б.Ґ. Так, 1998-го Львівська богословська академія отримала акредитацію від Конгрегації Католицької Освіти в Римі, а відтак стала поки що єдиною в Україні інституцією, яка має право видавати міжнародно визнані дипломи з богослов’я. Однак наші студенти живуть в Україні, й далеко не всі з випускників подаються на подальші студії в закордонні університети. Отож, вони приходять в українські відділи кадрів… і дізнаються, що вони — люди без вищої освіти. Тому для студентів, а водночас і викладачів та керівного складу Академії існує інший ритм часу, який важко узгодити з ритмом часу українського урядовця.
— Чи бачите ви у зв’язку з цим “світло в кінці тунелю”?
о.Б.Ґ. Так, але йти до нього ще дуже довго. Адже навіть якщо буде підписано “Меморандум”, визнано спеціальність “Теологія” (“Богослов’я”) й затверджено державні критерії, попереду ще виснажлива п’ятирічка, що триватиме від моменту надання ліцензії на викладання до моменту акредитації навчального закладу й визнання його дипломів. Тверезий глузд підказує, що справу можна було б значно полегшити, якби держава наважилися на експеримент, тобто на виведення проблеми визнання богослов’я з-під дії нормативних актів, успадкованих з радянських часів, і вироблення пришвидшеного механізму входження богослов’я в український науково- освітній простір.
У 1944-му Богословську академію у Львові закрили, оскільки держава унеможливила її повноцінну діяльність, — і не вина українських християн, що традицію незалежної богословської освіти було обірвано. Чому ж на ліквідацію наслідків насильства держави треба чекати роками? Сьогодні справедливість вимагає, щоби Попелюшку-богослов’я принаймні допустили до “королівського балу” визнаних академічних наук. Хтозна, може золотий черевичок долі прийдеться до ноги саме їй…
Джерело: Політика і культура, 5-11 грудня 2000 № 45(80)