Богослов’я в Україні в ролі нелюбої пасербиці. Вважає ректор Львівської богословської академії о. Борис Гудзяк

Для мене, як для священика і на­уковця, богослов’я — це силове по­ле духовного життя, головний канал мого спілкування з Богом, а також ключ до розуміння української релігійної спадщини, культурних кодів нашого народу. Софія Київсь­ка та Іларіонове “Слово о законі і благодаті”, Літургійний рік й україн­ська ікона —- все це зразки плодів богословського мислення й духов­них прагнень русича-українця. У пізніші епохи українська богословсь­ка думка пульсує в розмаїтих духов­них і наукових осередках, починаю­чи від Києво-Могилянської академії і закінчуючи сьогоднішньою Львівсь­кою богословською академією; на­буває мученицького характеру в епоху переслідувань та катакомбно­го існування.

— Багато хто вважає, що нинішній інтерес до релігії спри­чинений попередніми пересліду­ваннями. Чи утвердиться бого­слов’я в українському суспільстві, якщо в ньому самому утвердить­ся свобода?

о.Б.Ґ. А для мене богослов’я і є свободою. Мені дуже співзвучні сло­ва, які у IV ст. сказав християнський апологет Лактанцій: “Свобода має релігію за свою домівку”. Втім, я не заперечую, що подальша історія християнства подала багато при­кладів цілком протилежного. Що стосується майбутнього, то я певен, що епоха зневаження релігії, як рівно ж і пік секуляризму вже мину­ли. В жорстких умовах ХVІІІ-ХХ ст. релігія спочатку занепадала, проте згодом зуміла відкрити друге дихан­ня, знайти для себе нові джерела натхнення. Тому для богослов’я плю­ралізм і секулярність українського суспільства є, як сказано в “Кон­цепції богословської освіти” Ук­раїнської греко-католицької церкви, “спонукою й викликом водночас”. Спонукою до творчого пізнання “знаків часу”, але й викликом, оскільки у III тисячолітті богослов’я може утвердитись лише в душі вільної людини. При цьому справед­ливою є і теза навпаки: справді вільною може бути лише та людина, яка навчилася того дивного мис­тецтва “богословствування” — нелу­кавої розмови з Богом.

— Як ви оцінюєте перспективи богослов’я в нинішній Україні?

о.Б.Ґ. Про перспективи можна сказати коротко: вони дуже добрі. Сьогодні Україна накопичує бого­словський потенціал, який років так через десять-п’ятнадцять спалахне дуже яскраво. Натомість нинішній стан залишає бажати кращого. Бо­гослов’я в нинішній Україні все ще є нелюбою пасербицею, на яку погля­дають з нехіттю й осудом. Це свідчить, що загалом у масовій свідомості українців (особливо керівних кадрів) все ще діють задав­нені комуністичні упередження щодо всього, пов’язаного з Церквою. До­лати цей опір важко, бо він “не ма­теріалізований”. Ніхто офіційно сьо­годні з позицій войовничого безбож­ництва не виступає. Однак дуже ча­сто ініціативи, що стосуються релігійно-церковного життя, потрап­ляють ніби у вату. “Лобовий” спротив наче й відсутній, але справа не ру­хається.

— Чим це можна пояснити? 

о.Б.Ґ. Про вплив стереотипів я вже згадував: для багатьох українців релігія все ще має наркотичний при­смак “опіуму для народу”. Не завжди також справно діє в Україні механізм ухвалення рішень. Часто він надто ускладнений, “неповороткий”. З іншого боку, даються взнаки істо­ричні прорахунки самих Церков, зо­крема їхня взаємна конфліктність, яка вочевидь суперечить Євангелію, і надмірна заідеологізованість цер­ковного життя. Нинішній україн­ський чиновник боїться вирішувати якісь довколацерковні питання — і то не тільки тому, що мало розуміється на природі Церкви, а й тому, що по­боюється спровокувати новий конфлікт між релігійними громада­ми. Тому й обрано в Україні тактику “надто малих кроків”. Стан бого­слов’я в Україні дає цьому прекрас­ну ілюстрацію: правове поле для здійснення підготовки фахівців-богословів (теологів) створене вже навіть в Росії та Білорусі, тоді як у нас все ще вагаються.

— Що конкретно мається на увазі під висловом “правове по­ле”?

о.Б.Ґ. Першою і найголовнішою перешкодою є відсутність спеціаль­ності “Богослов’я” (“Теологія”) в дер­жавному “Переліку напрямків та спеціальностей, за якими здійсню­ється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах”. Під тиском громадських, наукових і почасти державних чинників було підготов­лено “Меморандум про співпрацю Міністерства освіти і науки України, Державного комітету України у спра­вах релігій та Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій”, че­рез який урядові кола хотіли б зару­читися підтримкою Церков. Доку­мент було погоджено ще 18 квітня ц.р. на засіданні розширеної Колегії Міносвіти і науки, однак справа його підписання затягнулася.

Після підписання Меморандуму і внесення спеціальності “Богослов’я” до згаданого “Переліку” розпочнеть­ся процес створення Комісії для ви­роблення необхідних критеріїв і ме­ханізму втілення цього рішення в життя, зокрема порядку надання ліцензії та акредитації богословсь­ким навчальним закладам. Ми вже сьогодні маємо сигнали з урядових кіл, що цей процес буде тривалим.

Що ж, логіку влади можна якоюсь мірою зрозуміти, хоч далеко не завжди — виправдати. Цій логіці бракує динаміки, яка була б відповідною стрімким змінам у світі. Не життя треба підганяти під пара­графи чинних нормативних актів, а самі акти треба своєчасно пристосо­вувати до мінливого життя. Крім то­го, в чиновницькій логіці зовсім не враховано інтересів студентів — мо­лодих людей, які пішли вчитися за покликанням, вірячи в те, що за час їхнього навчання держава надолу­жить згаяне й запалить на їхньому шляху зелене світло. Ось уже два випуски вихованців Львівської бого­словської академії отримали на руки дипломи, однак останні так і не виз­нані Українською Державою.

— Проте в українських ЗМІ була інформація, що Академія отрима­ла визнання Ватикану…

о.Б.Ґ. Так, 1998-го Львівська бого­словська академія отримала акре­дитацію від Конгрегації Католицької Освіти в Римі, а відтак стала поки що єдиною в Україні інституцією, яка має право видавати міжнародно визнані дипломи з богослов’я. Однак наші студенти живуть в Україні, й да­леко не всі з випускників подаються на подальші студії в закордонні університети. Отож, вони приходять в українські відділи кадрів… і дізна­ються, що вони — люди без вищої освіти. Тому для студентів, а водно­час і викладачів та керівного складу Академії існує інший ритм часу, який важко узгодити з ритмом часу ук­раїнського урядовця.

— Чи бачите ви у зв’язку з цим “світло в кінці тунелю”?

о.Б.Ґ. Так, але йти до нього ще ду­же довго. Адже навіть якщо буде підписано “Меморандум”, визнано спеціальність “Теологія” (“Бого­слов’я”) й затверджено державні критерії, попереду ще виснажлива п’ятирічка, що триватиме від момен­ту надання ліцензії на викладання до моменту акредитації навчального закладу й визнання його дипломів. Тверезий глузд підказує, що справу можна було б значно полегшити, як­би держава наважилися на експери­мент, тобто на виведення проблеми визнання богослов’я з-під дії норма­тивних актів, успадкованих з ра­дянських часів, і вироблення при­швидшеного механізму входження богослов’я в український науково- освітній простір. 

У 1944-му Богословську академію у Львові закрили, оскільки держава унеможливила її повноцінну діяль­ність, — і не вина українських хрис­тиян, що традицію незалежної бого­словської освіти було обірвано. Чо­му ж на ліквідацію наслідків насиль­ства держави треба чекати роками? Сьогодні справедливість вимагає, щоби Попелюшку-богослов’я при­наймні допустили до “королівського балу” визнаних академічних наук. Хтозна, може золотий черевичок долі прийдеться до ноги саме їй…

Джерело: Політика і культура, 5-11 грудня 2000 № 45(80)

Related Posts