Ющенко подав надію на визнання богослов’я. Інтерв’ю з ректором Українського католицького університету о. Борисом Ґудзяком

Кор.: Львів повниться чутками про якісь надзвичайні події, пов’язані із зустріччю Президента Ющенка з академічною спільнотою у дзеркальному залі Львівського національного університету ім. Івана Франка 16 лютого. Чим ця зустріч була особливою для Вас?

о. Б. Ґ.: Президент обійняв студента богослов’я… Це знаменний момент не лише для УКУ, а й для всіх людей, які вболівають над духовною компонентою нашого буття, бо Україна як держава ніяк не хотіла цього зробити. А Президент Ющенко зробив це спонтанно і душевно…

Ця зустріч, як часто буває, могла стати формальною, проте – завдяки наставленню ректора ЛНУ Івана Вакарчука і проректора Марії Зубрицької – не стала. Ректор Вакарчук акцентував передусім на потребі рятувати сільську школу, яка завжди постачала Україні свіжий і чистий потенціал, а зараз перебуває під загрозою. Говорив він також про потреби бібліотеки ЛНУ, а завершив відважною стратегічною пропозицією: Україна може йти в Європу лише з належним рівнем освіти, для чого треба негайно опрацьовувати способи наближення української освітньої системи до європейської. Він запропонував, щоб Національний університет “Києво-Могилянська академія”, Львівський національний університет ім. Івана Франка й Український католицький університет (можливо, й деякі інші) стали своєрідною лабораторією університетської автономії, де пануватиме свобода для експериментів.

Кор.: А що стоїть за словом “автономія”?

о. Б. Ґ.: Університет – це передовсім спільнота професорів і студентів. Професори повинні бути настільки добрими спеціалістами, що самі мають творити навчальні програми. Це є парадокс, що, скажімо, на 2-му курсі по спеціальності з історії України у вівторок о 3-й годині практично по всій Україні має бути та сама лекція з тою самою темою. Це те саме, якби виробникові (я пояснював це Порошенкові) сказали, що ти маєш по понеділках о 3-й годині витискати ось такі цукерки і замотувати їх таким-то папером і продавати їх в такий-то спосіб. Просто немислимо так зв’язувати руки потужним спільнотам інтелектуалів і духовних провідників.

Друге: в університетах відбуваються захисти наукових ступенів. Вчена рада, яка складається з кільканадцятьох докторів наук, приймає захист певної теми. Однак потім усе затверджується у бюрократичній структурі в Києві, яка називається “Вища атестаційна комісія”, де дуже часто неспеціалісти вирішують, чи цей захист є гідним. Ми знаємо, що ВАК затверджувала тисячі докторських дисертацій високопосадовців (скажімо, в економіці, що їх ті посадовці вочевидь самі не писали), але при цьому затримувала праці інших учених через політичну кон’юнктуру. Університет сам повинен давати наукові ступені. Доктор – це є doctus, людина навчена, яка може вчити інших. Якщо університет сам не може визначати рівень ученого, то цей заклад не вартий свого імени.

Кор.: Я думаю, що і ВАК, і деталізація освітньої системи виникли у відповідь на зниження рівня освіти. Напевно, через ту кількість університетів, які з’явились по всій Україні, як гриби після дощу, існує побоювання, що вони не будуть продукувати гідних докторів чи гідні програми.

о. Б. Ґ.: Система, яку ми маємо, – це спадщина радянського часу, коли основними правилами гри були центральне планування, ідеологічний і тактичний контроль. 

Очевидно, що сьогодні, коли відбувається деяка комерціалізація закладів освіти, згадане побоювання є легітимним; тому пускати у вільне плавання всю систему освіти не можна. Для того й потрібні конкретні майданчики, які показали вже свій потенціал щодо новаторської освіти в європейському векторі; треба дати їм можливість провести експеримент протягом, скажімо, 3-5 років. Таку письмову пропозицію й отримав Президент Ющенко від ректорів Вакарчука, Брюховецького і Ґудзяка.

Кор.: Цікава гра слів: потрібні експериментальні майданчики як маленькі майдани Незалежності, де відбувається трансформація суспільства.

о. Б. Ґ.: Справді, класичний університет був і повинен бути інтелектуальним майданом, де відбуваються дискусії для витончення аргументів і для пошуку правди. Коли ж усе спускається параграфами з якогось центрального органу, це вбиває природну людську ініціативу.

Кор.: Ви представили Президентові потреби Українського католицького університету в доволі незвичний спосіб: не як перелік якихось проблем, а на прикладі двох студентів. Що це – тактичний задум чи душпастирський прийом?

о. Б. Ґ.: Передусім я хотів подякувати Президентові за те, що він відродив надію молодих українців, зокрема студентів. Те, задля чого він приніс великі особисті жертви, ми – ректори, викладачі, я сказав би навіть: душпастирі – не могли зробити своїми програмами чи якимись педагогічними підходами. У ті “помаранчеві” дні українська молодь готова була віддати своє життя за Україну і за нього, тому що він показав, що готовий був віддати своє життя за неї.

Очевидно, що таких студентів було багато в різних закладах, але я представив студента 3-го курсу богословського факультету УКУ Андрія Андрушківа. Цей хлопець 21 листопада о 10-й годині вечора, після закриття виборчої дільниці в малому селищі на Одещині, де він був спостерігачем від кандидата в президенти Віктора Ющенка, кинувся під машину, водій якої намагався відвезти нелегітимну виборчу урну для очевидної фальсифікації підрахунків голосів. Була ніч, він був один, і небезпека для його життя була реальною.

Почувши про цей спонтанний вчинок молодої людини, Президент встав і зі сльозами на очах обійняв цього студента. А потім я сказав йому, що Андрій, який довів свою відданість Україні, щодня отримує від неї відповідь: “Ні!”. Щодня, коли він входить у трамвай, йому відмовляють у зниженні оплати проїзду. Те саме, коли він бере квиток на поїзд. Те саме, коли він хоче мати студентську медичну опіку. Одне слово, всі соціальні пільги, на які мають право студенти, не належать студентові богослов’я Андрію Андрушківу, тому що він не є студентом в очах Української держави, оскільки він навчається спеціальносте, яка “не існує”, яка є “приватним уподобанням” чи “гоббі”. Попри наші 10-літні старання, Міністерство освіти України не ліцензує і не акредитує ні богословський факультет УКУ, ні інші богословські програми різних конфесій в Україні.

Кор.: Як відреагував Президент?

о. Б. Ґ.: Розвів руками і з німим запитанням обернувся до своєї команди…

Потім я представив Президентові минулорічну випускницю УКУ Олю Босак, яка є одночасно студенткою 4-го курсу економічного факультету ЛНУ і яка була координатором недавньої акції “Різдво разом”. Всі, хто бачив цю дівчину в ті дні, розуміли, як жертовно вона працює. На Свят-вечір ми мусили відправити її додому, бо вона була зелена від перевтоми. І одночасно ми бачили плоди праці Олі та її друзів, які допомагали Президентові долати розкол в Україні. Дві тисячі молодих людей зі Сходу глибоко пережили Різдво у Львові, а ми своєю чергою пережили багатство спілкування з ними. Без жертовності цієї студентки, богословська освіта якої також не визнана, цього не було б. Оля представляє собою когорту українських жінок, які вперше за тисячоліття українського християнства здобули диплом богослова на українській землі. А в богослов’ї ми потребуємо жіночого голосу.

Реакція Президента – після того, як він нас вислухав – також була спонтанною: він поцілував дівчині руку й запропонував Андрієві та Олі працю в новому Секретаріаті, оскільки Олександр Зінченко якраз набирає 50 нових працівників. Зінченко, присутній на цій зустрічі, сказав, що в його структурі працюватимуть випускники Гарварду та Сорбонни, дипломи яких також не визнані в Україні. То чому там не можуть працювати люди зі солідною гуманітарною й богословською освітою, дипломи яких поки що не визнані?

Кор.: Як Ви думаєте, що означає ця зустріч із Президентом та його пропозиція для самих студентів?

о. Б. Ґ.: Уявіть себе ізгоєм, відділеним від суспільства. Ніби ти. нормальний, вчишся, але ти все одно не такий, як інші студенти. Постійна відмова Міністерства визнати освіту цих молодих людей – це постійні удари по їхній людській гідності. Президент працював над тим, щоб підняти Україну з колін. Хоч ці студенти не були на колінах, але вони не могли розпростерти своїх крил. Я побажав Президентові, щоб йому, подивившись цим людям в очі, вдалося вирішити цю справу і щоб 18 червня він міг урочисто вручити випускникам УКУ дипломи з богослов’я державного зразка.

Кор.: Виходить цікавий парадокс. Новий міністр освіти пан Ніколаєнко каже, що закон про відокремлення Церкви від держави не дозволяє релігійній освіті бути легітимною в Україні, а з іншого боку – результат цього релігійного виховання й богословської освіти в очах Президента гідний того, щоб людина була прийнята на роботу до Секретаріату цілої держави.

о. Б. Ґ.: Протиріччя очевидне, і його треба розв’язувати. І в Росії, і навіть у Білорусії (я вже не кажу про Польщу, Австрію, Німеччину та інші держави, де нема тоталітаризму, на різних континентах) офіційно визнано богословську освіту. Відокремлення Церкви від держави не означає відокремлення духовності від суспільства, релігійного й інтелектуального життя – від суспільного й політичного життя. Важливо, щоб ми не дозволили, щоб нове законодавство інтерпретувалося за старими атеїстичними чи матеріалістичними підходами. Інакше Президент не повинен мати право публічно хреститися, висловлюватися щодо якихось релігійних цінностей. Але ж ми бачимо, наскільки недавнє релігійне піднесення було інтегрально пов’язане із суспільним піднесенням України. Треба давати українцям, які є християнами різних конфесій, можливість реалізувати основний стержень своєї ідентичності.

Кор.: Чи поділяють Ваші думки керівники світських навчальних закладів?

о. Б. Ґ.: Я думаю, що коли буде писатися історія цієї епопеї з визнанням богослов’я в Україні, то особливе місце в ній займуть такі інституції, як ЛНУ, НаУКМА та їхні керівники: ректор Іван Вакарчук, проректор Марія Зубрицька, президент В’ячеслав Брюховецький. Багато студентів України були гідними носіями помаранчевих кольорів, але названі заклади були в авангарді визвольного руху; і саме їхні керівники вважають, що легітимізація богословської освіти в Україні є однією з передумов реформи освіти і наближення її до європейського стилю та стандарту. Рада ректорів Львівщини підтримувала ці старання, і всі богослови їм за це вдячні.

Кор.: Чи готова нова президентська команда до такої реформи?

о. Б. Ґ.: Час покаже. Ми всі щиро сприйняли заклик Президента не боятися складних питань і входити в діалог із ним. І тому я задав йому ще одне конкретне питання, яке буде лакмусовим папірцем щодо нової політики. Президент не раз повторював про потребу нових облич у новій владі та недопущення до неї тих осіб, які перебували у таборі, ворожо наставленому до “помаранчевого” руху. Тому студентів, викладачів і ректорів, які були на Майдані (думаю, що і всю широку громадськість), просто шокувало призначення екс-міністра освіти Кременя на посаду заступника Державного секретаря Зінченка.

Я висловив Президентові свою оцінку різних достоїнств і досвіду екс-міністра освіти, але нагадав, що Кремінь мовчав, коли били студентів на Сумщині, коли молодих борців за правду називали терористами й підкидали їм вибухівку. Цей посадовець ніяк не реагував, коли минулого літа загинув жахливою смертю ректор Ужгородського університету Сливка, і це було названо самогубством, хоч той мав на тілі ножові рани. Кремінь мовчав, коли викладачів змушували стояти при урнах на виборчих дільницях і слідкувати, щоб студенти проголосували за провладного кандидата. Міністр освіти не захищав своїх підлеглих, коли у вузах дощенту руйнувалися моральні й академічні вартості. А коли Україна нарешті почала готуватися до зустрічі Нового року, в цей момент Кремінь підписує на кілька років контракт із глибоко скомпрометованим Ківаловим, якого Верховний Суд визнав фальсифікатором, – контракт на ректорство в Юридичній(!) академії в Одесі. Цього просто не можна зрозуміти з точки зору здорового глузду. Можливо, існують якісь чинники, про які громадськість не знає. Без сумніву, політика – це мистецтво можливого. Але для студентів, для освітнього сектору загалом, для інтелектуалів, для Львівського громадського форуму, який зреагував на це своїм відкритим листом до Президента, таке призначення є вкрай незрозумілим.

Кор.: І якою була реакція Президента?

о. Б. Ґ.: Помовчавши, він спитав: “Ви хочете щирої відповіді?” Зал загудів: “Саме такої!” Тоді він сказав: “Дайте мені подумати. Коли я затверджував це призначення, мені подавали одні аргументи, а тепер, вислухавши Вас, я бачу, що є інші міркування, які треба розглянути”.

Кор.: За стандартами епохи Кучми такий сміливий крок із Вашого боку автоматично означав би штрафні санкції щодо Українського католицького університету. Чи це є також тестом для нової влади?

о. Б. Ґ.: Студенти, викладачі, ректорат УКУ санкцій не бояться. У нашому ректораті є ветеран боротьби з радянською каральною системою Мирослав Маринович, який постійно додає нам наснаги і стрункості в громадянській поставі. У нас є досвід життя під різними санкціями протягом 11 років. І в нас є завдання, покладене на нас нашими великими попередниками: свідчити про моральні цінності й проходити там, де інші не можуть. Ми не можемо заступити тих функцій, що їх здійснюють такі великі й поважні навчальні заклади, як Львівський національний університет, Львівська політехніка, Львівський медичний університет та інші заслужені вузи Львівщини й України, але ми можемо в певних ситуаціях сказати таке слово, яке має бути почуте владою.

Кор.: Наостанок хочу привітати Вас із отриманням з рук Президента ордена “За заслуги” III ступеня – за вагомий особистий внесок у захист демократії, за активну громадянську позицію.

о. Б. Ґ.: Дякую. Признаюся, що я все ще не можу позбутися певного скепсису щодо “орденоносців” з минулого… Але зворушливо і почесно отримати нагороду з рук нового Президента як визнання заслуг усього нашого університету. І характерно, що п. Ющенко озвучив це визнання уже після того, як я висловив свою критику. Усе це свідчить: за таким Президентом легко й почесно іти. 

Львівська газета. 1 березня 2005

Related Posts