Борис Ґудзяк: «Аскезою та подвигом…»

Отець Борис Ґудзяк, ректор Українського Католицького Університету, доктор церковної історії. Для багатьох він ще просто (чи зовсім не просто) мудрий порадник, цікавий співрозмовник. Від нього можна навчитися дружби й любові. Він знає, що це, як це та чому. Кожен може в нього про це перепитати й переконатися. 

Отче Борисе, Ви розповіли мені про те, як, повернувшись із монастиря, у Вас виникло бажання поділитися набутим там досвідом зокрема и зі своїми студентами. Тільки спосіб, у який це можна було би зробити, Ви побачили особливий: поставити п’єсу. І це тоді, коли, в принципі, Ви могли б висловитися й за допомогою інших жанрів, для Вас традиційних, припустимо, проповіді… Як можна пояснити це Ваше звернення до умовности мистецтва?

Так сталося, оскільки звертаюся до нашої спільноти зі словом мало не щоденно й мені здалося, що цього разу потрібен інший підхід. Треба було висловитися якось по-новому, а крім того, не зовсім суб’єктивно. Я мав перед собою модель барокової драми чи вертепу, готову структуру зі своїми внутрішніми наголосами, а також сам її жанр, який дозволяє прос го. радісно передат и якісь дуже глибокі значення. Це мені було дуже важливо. Втім, я не маю талантів літературних чи музичних. Я оповів про свій досвід кільком людям, які мали створити текст і зіграти п’єсу, додаючи своє творче осмислення. Суть не в історії, а в уроках, якими хотів поділитися. Я хотів лише бути присутній при цьому.

Отче, а чим є для Вас ікона? Що таке іконічність? Які її функції та можливості?

Перш за все очевидною є головна властивість: долати іншість, входити в спілкування, започатковувати стосунки. Ікона допомагає здійснити плавний перехід від відчуття чогось невизначеного поза тобою до спілкування осіб, а отже подолання егоїзму, закритості в собі. Думаю, саме це здійснює мистецтво. Воно притягає до себе, а потім спрямовує до інших дійсностей. Ікона це робить радикально. Вона кличе до себе, але одразу каже: «Це не я, що ти бачиш. Я не вся тут». Мені важко це просто висловити, зрештою, я не теоретик образу. Моє сприйняття інтуїтивне.

Та саме про таке інтуїтивне сприйняття й хотілося б дізнатися.

Мені важливий не лише образ традиційної ікони, а образ узагалі: в образ, який промовляє. Отут за вашою спиною висить репродукція картини Рембрандта ван Рейна «Повернення блудного сина». І я щодня до неї звертаюся. Вона абсолютно повноцінно бере участь у розмовах, які відбуваються в цьому кабінеті. Я завжди думаю, як сісти: буває, мені здається, що для даної розмови слід мені дивитися на це зображення, а іноді – краще, аби його бачив той, хто до мене приходить. Іноді мені треба пам’ятати, що я мушу бути милосердним батьком, а буває – людина мусить відчути, що її приймають до цієї господи. А поруч Ви бачите ікону «Гостинність Авраама», яку намалювала львівський іконограф Іванка Крип’якевич. Вона подарувала мені її на день мого рукоположення. Це прекрасна ікона, яка запрошує долучитися до трапези, спілкування. Мені важливо, що саме ці смисли – передовсім божественна гостинність – постають у цій кімнаті. Сьогодні людина особливо реагує на образи. Ми бачимо, що відбувається на вулицях, скільки гам візуального шалу. Тому інші ікона надзвичайно важлива зі своєю особливою мовою, яка відводить від цього гармидеру й провадить до зовсім іншого спілкування.

А яким є для Вас образ, що його пропонують твори сучасного мистецтва? Як дасте собі раду з цими текстами? Чи залишається ця гримуча суміш осторонь від Вашого досвіду, чи Ви таки якось намагаєтеся пояснити собі цю сучасну пропозицію – пояснити й прийняти?

Почну з того, що я обмежений простими чинниками: проводжу в цьому кабінеті 12 годин на день. На жаль, рідко трапляється нагода бувати на виставках. Коли заздалегідь вирішую кудись піти, як правило, знаю, що це буде для мене відпочинком, чи насолодою, чи джерелом енергії. Мене приваблює мистецтво з надією. Мистецтво, яке може знаходити надію серед безперспективності. Справді, сучасне мистецтво часто віддзеркалює суцільне сум’яття. Воно не особливо промовляє до мене. Однак це не означає, що я зовсім відкидаю його неспокій. Недавно мені дуже сподобалися портрети однієї львівської художниці, Іванки Онуфрик. Вони досить «неспокійні», але все одно в них є недвозначний вихід до радості, до світла. В тому признаюся: я шукаю саме такого мистецтва.

Спробую запитати Вас інакше, заздалегідь ризикуючи поєднати в своєму запитанні кілька різних способів сприймати мистецтво: як явище суто естетичне, відокремлене від реальності, та як висловлювання досвіду, котрий, зрозуміло, з життя проходить. Такі свідчення, такі одкровення видаються мені одночасно персональними та понад персональними. Вони найменше претендують на увагу, на сприйняття, на участь, на розуміння – оскільки вони напівналежать сфері умовного, вигаданого, втручатися куди було би чимось наївним, абсолютним донкіхотством, яке свідчить про нездатність розділяти мистецтво та життя. Однак, оминаючи такі свідчення через дискомфорт, який вони створюють, ми пропускаємо й те понад персональне повідомлення, яке вони в собі, безперечно, містять. Значення такого повідомлення дорівнює значенню, так би мовити, «колективної сповіді», яка не може бути завершена відпущенням гріхів, не може висловити прохання якоїсь певної допомоги. Єдино можлива реакція на неї – прийняти ці незручні змісти й жити з тим. Не знаю, чи щось від того змінюється. А все ж таки… Що робити з усім цим?

Звичайно, можна нічого не робити. Віднедавна я почав цікавитися, чим є мистецтво, чим є відносини між творцем та його твором, світом. Мене щиро цікавить те, що людина робить, і намагаюся побачити її в тому, що, власне, вона творить. Навіть наше знайомство цим позначено. Для мене текст «Коментаря» важливий особливо в контексті мого знайомства з Вами. Твір – це також і те, що людина не дорозповіла в живій зустрічі. А тому моє питання не стільки в тому, що робити з тим мистецтвом, але як спілкуватися? Якщо можна… Сприймаючи мистецтво як свідчення, ми не відмовляємо йому в умовності, як це може здатися. Ми просто сприймаємо його не як реалістичне, пряме одкровення, а як одкровення опосередковане, що не применшує його відвертості. Саме тому і я хотів би звернутися до жанру драми, аби висловитися, аби відверто про себе розповісти.

Ви читаєте курс «Християнська духовність в постмодерну добу». Якою бачиться Вам ця доба?

У цьому курсі я не наголошую виключно на постмодернізмі. Таке формулювання назви вказує на певні акценти і на культурологічну методологію. Можна було би сказати: «Християнська духовність в сучасну епоху». Я не думаю, що всі ми чи навіть багато з нас є абсолютними постмодерністами. Однак культура, яка нас оточує, безумовно, позначена тим, що критики називають постмодернізмом. Цей курс мав би завершуватись віднайденням певної надії в цій ситуації, як і в будь-якій іншій. Ці явища – зневіри, безнадії, розчарованості – вони теж нам щось говорять, щось відкривають, допомагають очищуватися. Є ще один важливий аспект, який резонує зі станом і статусом нашої Греко-Католицької Церкви, – лімінальність і певна еклектичність. Я думаю, на якомусь рівні багато молодих людей мають комплекс греко-католицької ідентичності!: не православні й не римо-католики. У богословських дискусіях Греко-Католицька Церква впродовж останніх десятиліть опинилася ніби під мікроскопом. Їй закидають, що вона не те й не те, якийсь гібрид. Приблизно так само в багатьох контекстах сприймається вся українська культура. Маю на меті не повернути «модерну» певність, віру в «прогрес», а радше знайти спосіб жити в такому стані, яким він є. Для мене сам Господь Ісус Христос був лімінальним. Його благовість говорить про Бога, який близький до тих, хто є поза чимось, поза офіційним, зокрема. В своєму курсі я хотів подивитися на найскладніші проблеми, які розгорнулися для нас у постмодерну добу. Наприклад, заперечення наративу. Що залишається від християнства, якщо історичний наратив немає значення, якщо вже немає великої оповіді? Що залишається від християнства, якщо перекреслюється можливість істини? Просто не зважати на ці виклики не можна. Збагачувати, розуміти наше тут-і-тепер, культурний контекст, у якому втілюється духовність, надзвичайно важливо. Я не маю всіх відповідей на питання нашого часу. Цей курс – це можливість говорити про передання в доступний спосіб, тоді, коли воно з різних причин не завжди зрозуміло чи переконливе. І робити це в такий спосіб, який дозволяє не панікувати, а навпаки, спостерігати, слухати, шукати, з вірою, що ці духовні дисципліни допровадять до відповідей.

Що таке релігійність – сьогодні й узагалі?

Я думаю, що релігійність – це ставлення до Іншого. Ставлення позначене відкритістю та пошаною. На різних рівнях це має різний характер. Невід’ємним від релігійності є переживання сакральности. Буття в ній чи ставлення до неї. Охарактеризувати сучасну релігійність непросто. Вона скрізь різна. Проживши останні чотири місяці в Бельгії, я відчував, що на Заході відбулася глибока раціоналізація духовного життя. Провідними є ідеї про духовність. Натомість релігійність в Україні менш позначена таким раціоналізмом. Я особливо яскраво побачив це тепер, повернувшися звідти. Із християнського погляду релігійність має пасхальний вимір. Будь-якому воскресінню передує хресна дорога. Якщо у вартостях культури не лишається місця на страсті, терпіння, смерть і жертовність, годі щоби була якась розвинута християнська релігійність. Для мене саме ставлення до смерти на Заході є парадоксальним і, до певної міри, знаковим. Навіть у монастирі. Пригадую один недавній випадок, який трапився зі мною нещодавно в Бельгії, де я жив у монастирі. Там відбувався похорон одного монаха, котрий належав до моїх духовних отців і котрого я досить давно знав. Був гарний сонячний день. Відбувся його похорон. Було відправлено Літургію в церкві, а потім його труну вивезли на візочку недалеко від місця, де ніби мусили ховати. Там серед кущів, гарно підстриженого газону та квітів здійснили останнє окроплення свяченою водою. Я добре не знаю римо- католицьких похоронних обрядів і тому очікував щось далі. Думав, що тепер буде поховання і десь тут є цвинтар. Ми з іще одним східним священиком услід за всіма покропили труну, а далі побачили, що всі почали розходитися. Десь на відстані двадцяти метрів від труни вони всі – і родичі, і священики – починають говорити про своє, а труна лишається на візочку! Хтось запалює цигарку. Нас запрошують на обід? Я подумав: «А що там бідний отець Боніфацій? Чому він один на візочку там гріється на сонечку?».

Що Вас здивувало?

Мені бракувало дуже важливого, як на мене, жесту – повернення до землі. Навіть звуку опускання труни, запаху землі, коли нею засипають труну. І, можна сказати, уваги до цього моменту. Померлий священик був дуже старий, він не лишив жінки та дітей, він, власне, був монах, і не було, мабуть, звичного емоційного зв’язку між ним і присутніми там членами родини. Та все одно мені бракувало пошани до сакрального. Мені не вистачало говіння. Східний священик, який був на цьому похороні зі мною, ігумен того монастиря, де я жив, також був дуже здивований. До того ж за день перед тим ми ховали в нашому монастирі городника, і на похороні традиційні жести було дотримано, і ми всі пережили цей похорон уповні. Спостерігаючи похорон священика в Бельгії, мені здалося, що ми почали дивно ставитися до смерти. Її віддано в руки інституцій, вона втратила свою чуттєвість: труна закрита, не відчувається тлінности. Смерть перебуває ніби за ширмою, яка відмежовує нас від цього найпарадоксальнішого, найболючішого аспекту нашого життя, який є одночасно сакральним, святим і трансформуючим. Я думаю, що щось таке відбувається також із сексуальністю. У наш час статевість трактується так само поверхово, як і смерть. Ніби – що в тому особливого? Відтак втрачаємо саме ту чутливість, яка є складовою релігійності.

Що би Ви хотіли додати до вже виголошених спостережень із приводу нашої складної сучасності?

Ну, хіба те, що в творенні живої культури необхідна аскеза. Аскеза як витримка та вміння вистраждати те, що твориш. Сьогодні панує швидкість. Усі хочуть багато і вже. Будинки плануються та за рік будуються. Ну й не дивно, що вони не такі, як той собор, що його виношували в болях і часі далеко не одне покоління. Не дивно й те, що життя в таких будівлях має іншу якість.

Аскеза та подвиг – тільки ними рухається культура.

Розмовляла Світлана Матвієнко

Джерело: Коментар, №6. Червень, 2004.

Related Posts

Борис Ґудзяк: У цей передріздвяний час нам важливо задуматися – як зробити так, щоб не було війни всіх проти всіх

Єпископ УГКЦ та президент Українського католицького університету переконаний, що сьогодні Україна потребує динамічного реформування, а не революційних поривів.…
Читати повністю