Ювілей Інституту Історії Церкви

Борис Гудзяк — доктор філософії Гарвардського університету. З 1992 року директор Інституту історії Церкви у Львові. Докторська дисертація: «Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріярхат і генеза Берестейської унії». Автор статтей, рецензій та матеріялів із загальної Церковної історії.

У 1992 році було засновано Інститут історії Церкви, директором якого став Борис Гудзяк. Ця установа зовсім нового типу, нічого подібного до недавна в Україні ще не було. Виникнення цієї інституції було потребою часу. Впродовж останніх 50 років історією релігії, історією Української Греко-Католицької Церкви на рідних землях ніхто не займався. Працівники новоствореного наукового закладу поставили перед собою мету заповнити оцю прогалину в дослідженні історії нашої Церкви взагалі, а періоду підпілля зокрема, вивчити історичну спадщину релігійного життя в Україні в контексті Вселенського християнства. Ці дослідження ляжуть в основу науково обгрунтованої історіографії УГКЦ.

За час свого існування співробітники Інституту розшукали чимало священиків, котрі в роки переслідувань підпільно виконували душпастирські обов’язки. Крім цього, працівники Інституту записали спогади мирян, котрі впродовж усіх років, залишалися вірні вірі батьків, та свідчення представників інших Церков України, котрі були свідками підпільної діяльности представників УГКЦ. Крім цього, мета Інституту — сприяння дослідам і видання наукової педагогічної літератури з української церковної історії. У своїй праці Інститут дотримується екуменічних принципів і застосовує критичний підхід і сучасну наукову методологію.

Проект Інституту дослідження «живої» (усної) історії підпілля УГКЦ є важливим методологічним вкладом у розвитку української історичної науки. Впродовж 5 років свого існування Інститут історії Церкви провів 22 міжнародних симпозіюми за участю близько 100 провідних науковців з 20 країн світу. Крім цього, до 50-ої річниці з дня смерти митрополита Андрея Шептицького відбулася наукова конференція у листопаді 1994 року у Києві й Львові. Конференцією «Історична доля Греко-Католицьких Церков центрально-східної Европи після Другої світової війни» Інститут науково відзначив сумне 50-ліття ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Особливе значення серед багатьох його наукових заходів відводилося дворічній програмі «Берестейських читань», які включали 18 міжнародних одноденних конференцій у Львові, Києві, Івано-Франківську, Луцьку, Дніпропетровську, Ужгороді, Харкові, Перемишлі та видання 6 томів друкованих матеріялів, які висвітлюють історичне тло і наслідки Берестейської унії 1596 року. Аналітичний підхід читань при розгляді основних історичних течій дає змогу долати наукові та конфесійно-полемічні стереотипи.

Свою працю Інститут розпочав у приміщеннях манастиря отців-студитів. — У своїй діяльності інститут, — сказав його директор д-р Борис Гудзяк, — старається поєднати правдиву науковість з актуальністю у своїх дослідницьких проектах, через конференції, в своїх виданнях. Ціль Інституту — плекати бачення історичних подій, які дуже часто мають контроверсійний характер, але не мусять, обов’язково, сприйматися через конфесійну призму. З другого боку, ми всі свідомі, що церковне життя є в центрі українського історичного досвіду. Різні духовні питання, проблеми — глибоко хвилюючі й важливі для сьогоднішнього суспільства. Тому у своїх пріоритетах Інститут поставив саме такі питання, які є важливими для Української Церкви, для українського народу на порозі третього тисячоліття: проект усної історії, дослідження Берестейської унії, міжконфесійні питання останніх століть. Сьогодні для Інституту надзвичайно цікавим, інтелектуальним, і надзвичайно відповідальним духовним завданням — дослідити історію підпільної нашої Церкви.

З перших років своєї діяльности Інститут намагається використати національні традиції й світові досягнення, поєднати кращі традиції української історичної науки часів Грушевського та досягнення сучасної світової науки в галузі методики дослідження. Директор Інституту Борис Гудзяк — член Української секції міжнародної комісії порівняльних досліджень історії Церков. Його участь у наукових конференціях, які організовує ця комісія, гарантія того, що провідні спеціялісти світу будуть поінформовані й про Україну, і про Українську Греко-Католицьку Церкву, і про досягнення українських вчених.

Працюючи над проектом усної історії, — продовжив розповідь заступник директора Олег Турій, — Інститут нав’язав контакти з подібними інституціями країн центрально-східної Европи на базі проекту міжнародного дослідження порівняльного аналізу Церков періоду панування тоталітарних режимів. Цей проект, ініціований Австрійським Пасторальним Форумом, дав змогу поставити історію підпільного життя Церкви в Україні у контексті того, що відбувалося в усій Европі в післявоєнні часи. Крім цього, в рамках міжнародної співпраці Інститут нав’язав плідні наукові взаємини з Папським Орієнтальним Інститутом, Інститутом Східно-християнських Наук ім. Андрея Шептицького в Оттаві, Центром Історичних Досліджень ім. Петра Яцика, Українським Науковим Інститутом Гарвардського Університету, Інститутом Патрології та Історії Східних Церков Віденського Університету. Інститут Історії Церкви спричинився до утворення української секції міжнародної комісії порівняльних досліджень історії Церков. В плянах Інституту — створити свою філію у Києві. Крім проведення різних наукових конференцій та симпозіюмів, Інститут займається й видавничою діяльністю. Збірник статтей «Ковчег», який вийшов друком у 1993 році — спільний проект Інституту Історії Церкви та Інституту Історичних Досліджень Львів­ського Державного Університету ім. Івана Франка. У цьому виданні у кількох статтях була представлена історія УГКЦ. У перспективі такий науковий збірник має й далі виходити у світ. В ньому плянується друкувати не лише переклади з інших мов, але поміщати оригінальні статті, рецензії, дискусії. Це має бути фаховий орган для обміну думок науковців, котрі займаються українською церковною історією.

Нещодавно побачила світ наукова праця о. Ярослава Москалика «Концепція Церкви митрополита Андрея Шептицького». До 1998 року мають вийти друком 6 збірників Берестейських читань. Крім цього, у видавничих плянах Інституту монографія канадського політолога Богдана Бацюрківа «Українська Греко-Католицька Церква і радянська держава (1939-1950)», книга сестри Софії Сеник «Історія Церкви в Україні», нарис видатного сучасного візантиніста й тюрколога Ігоря Шевченка «Україна між Сходом і Заходом» та ряд інших видань.

Спершу замість вступу — дещо з історії польсько-німецьких міжцерковних стосунків. Можна навіть не нагадувати, якими кривдами і болями була обтяжена пам’ять обох народів про воєнний і повоєнний період їхнього сусідства. Для поляків слово «німець» асоціювалося з жахами війни і відкритими ранами концтаборів. Для німців слово «поляк» асоціювалося з утраченими територіями і насильним вигнанням із них німецького населення. Каяття Євангелістської Церкви перед західноєвропейськими і північноамериканськими представниками екуменічного руху в жовтні 1945 року, відкрило перед нею шлях до спілкування із Заходом — але не зі Сходом, зокрема не з Польщею. В той час про таке порозуміння ще не могло бути й мови.

Перший серйозний прорив стався рівно через 20 років, у жовтні 1965 року, коли в Німеччині було оприлюднено так званий Східний Меморандум Євангелістської Церкви Німеччини, що мав повну назву «Становище втікачів і ставлення німецького народу до своїх східних сусідів». Заслугою Східного Меморандуму вважається те, що він був спрямований до вигнанців та німецької громадської думки і засвідчив, що вихід із глухої ворожнечі можна знайти не шляхом вказування на свої права і кривди, а тільки через взаємне прощення і започатковане на цьому взаємне примирення.

Майже через місяць — під кінець Другого Ватиканського Собору — польські єпископи Римо-Католицької Церкви спрямували листа до своїх німецьких братів по вірі. Саме там були сказані сьогодні знамениті слова «прощаємо і просимо пробачення», у відповідь на які німецькі єпископи з вдячністю прийняли цю пропозицію і просили Бога, «щоб ніколи більше злий дух ненависті не розчепив наших рук».

Зрозуміло, що ненависть не припиняється одразу ж після опублікування письмових деклярацій, якими б гарними вони не були. В обох країнах були невдоволені, які говорили про зраду інтересів; в обох народах розпочався тривалий процес запеклих дискусій і повільного переосмислення своєї позиції. Але дух миру і злагоди діяв невпинно й врешті виявився сильнішим. Сьогодні християнам обох країн під силу значно вагоміші справи, ніж просто написання деклярацій, але величезне значення отих перших звернень сьогодні визнається усіма.

Закінчення другого тисячоліття і входження Польщі до Европейського Союзу поставили перед обома партнерами іншу проблему. Якщо рани взаємних непорозумінь на західних кордонах Польщі можна вважати залікованими, то що чекає Польщу, а разом із нею і Европейський Союз, на сході? Які тенденції характерні для християнського життя у цьому величезному регіоні? Чи могли б Церкви на сході започаткувати таке ж примирення, на яке зважилися свого часу німецькі та польські Церкви?

Таким, власне, і був початок конференції у Варшаві, що відбувалася 17-21 червня ц.р. і, в роботі якої взяли участь делегації Польської Православної Церкви, Російської Православної Церкви з Бєларусі, Української Православної Церкви (у нас завжди додають «Московського патріярхату», щоб відрізнити від патріярхату Київського) та Української Греко-Католицької Церкви — всього близько 50 осіб. В переговорах взяли участь також організатори зустрічі, представники Польської Екуменічної Ради та Євангелістської Церкви Німеччини. До складу делегації УПЦ входили Єпископ (тепер уже Архиєпископ) Львівський і Дрогобицький Августин Маркевич, архимандрит Митрофан та о. Василій Заев із Києва, миряни Інна Карсім і Станіслав Речинський з Києва та Сергій Маслов зі Львова. До складу делегації УГКЦ входили Єпископ-Помічник глави УГКЦ Любомир Гузар, о. д-р Іван Дацько, миряни Олег Турій зі Львова та автор цих рядків, який і виступив із головною доповіддю від України на тему «Поширення європейських інститутів на Схід: історичні обтяження».

Уже сам вираз «історичні обтяження» свідчить про те, що в доповіді, а також під час «подіюму України» (тобто Круглого столу з участю чотирьох дискутантів з України) мова йшла про непрості сторінки української історії: Львівський псевдособор 1946 року і феномен унії, проблему української православної автокефалії та її канонічного визнання, перспективи загальноукраїнського церковного примирення, роль трьох Римів в історії та майбутній долі України. Не зважаючи на очевидну різницю в позиціях представників УПЦ і УГКЦ, запеклої суперечки, на щастя, не відбулося. І на пленарних засіданнях, і під час роботи по групах усі сторони виявили толерантність і готовність іти на компроміси, тобто, говорячи відкрито про свою позицію, все ж не наступати надмірно на болючі «мозолі».

Українські делегати не вирізнялися особливим оптимізмом, коли мова заходила про порозуміння між нашими Церквами. Владика Любомир Гузар навіть так і сказав, що Україна сьогодні ще до цього не готова. А Станіслав Речинський говорив про те, що до цивілізованих форм роботи не готова й держава, і навів один приклад з історії недавнього походу шахтарів на Київ. Коли стало відомо, що шахтарі виявляють бажання прийти до Києво-Печерської Лаври на молитву, з Держкомітету у справах релігій у Лавру надійшов дзвінок: «Приймати не смійте!».

Звичайно ж. розмова на конференції йшла не тільки про Україну. Не зважаючи на те, що «подіюм Бєларусі» пройшов доволі мляво, загалом делегати з цієї країни були підібрані досить вдало. На наше здивування, були там навіть представники національно-демократичної опозиції, які принаймні вільно говорили білоруською мовою і не боялися говорити про національні інтереси своєї країни. До речі, білоруси згадували, що на початку 1990-их років була надія, що Білоруська Греко-Католицька Церква стане загальнонаціональною Церквою країни. Але згодом ці сподівання з різних причин не справдилися, і сьогодні інтерес до греко-католицизму в Бєларусі впав. Про автокефалію ж Православної Церкви в Бєларусі поки що говорити не доводиться. В кулюарах деякі білоруси з гіркотою жартували, що дочекаються визнання автокефалії в Україні й тоді виборюватимуть свою з допомогою Києва.

Під час «подіюму Польщі» мова йшла здебільшого про становище православних і про­тестантів у цій країні (нагадаю, що організаторами конференції були німецькі протестанти і православно-протестантська Польська екуменічна рада). Треба сказати, що організаторів зустрічі неприємно вразило те, що польські римо-католики фактично проігнорували цю конференцію (на противагу їм, українські греко-католики-василіяни не тільки взяли активну участь у роботі конференції, а й забезпечили ранішній греко-католицький молебень для учасників конференції чудовим манастирським співом семінаристів). З польських виступів запам’ятався детальний опис генези і нинішнього стану польських старокатоликів, які не визнаються папою, а також враження про дуже популярне в Польщі християнське радіо «Марія». На думку учасників, це радіо займає дещо консервативну позицію. Воно активно підтримувало кандидатуру Леха Валенси на президентських виборах, подаючи свою позицію як офіційну підтримку Католицької Церкви. Крім того, це радіо загалом неприхильно ставиться до входження Польщі в Европейський Союз.

Поділилися своїми думками й німецькі учасники конференції. Вони говорили більше про макротенденції в християнській Европі. Чи є Церкви в Европі елементами миру? Відповідь була невтішною: ні, вони є скоріше джерелом напруженості. Одна з причин цього, на думку німців, полягає в тому, що Церкви орієнтуються скоріше на ідеалістичні моделі, ніж на реалії. Говорилося також про те, що економічна й політична мотивація приєднання до Европейського Союзу може не тільки об’єднувати, а й роз’єднувати. І ще одна важлива ремарка. В Німеччині увага суспільства до церковних ініціятив є значно більшою, якщо різні Церкви виступають спільно. Що ж, очевидно, такою ж була б ситуація і у нас, якби наші Церкви були готові до спільної праці. Готові не тільки тим, щоб зійтися разом, а й тим, щоб не ставити одне одного в незручне становище, не намагатися виграти за рахунок інтересів іншої сторони.

Загалом, конференція у Варшаві запам’яталася добрим рівнем організації і прихильною атмосферою серед її учасників. Це вже не перша зустріч делегацій чотирьох європейських країн (гостювали вони і у Львові). Можна також з певністю сказати, що такі контакти продовжаться і в майбутньому.

Мирослав Маринович, Дрогобич

Джерело: Патріархат, 11 (335) 1998

Related Posts

Доповідь з ЛБА у Північній Америці: «Українське християнство напередодні третього тисячоліття: традиція, візія, провідництво»

(Львів — 31.12.98 — Радіо «Воскресіння») «Українське християнство напередодні третього тисячоліття: традиція, візія, провідництво» — з такою доповіддю…
Читати повністю