Чи потрібні Україні професійні теологи?

Процес відродження релігійного життя в Україні зумовив значні зрушення у Підготовці духовенства та церковно-служителів — людей, нестача яких вкрай негативно відбивається на суспільному поступі. За даними Державного комітету в справах релігій, за роки української державності загальна кількість установ духовної освіти зросла більш як у п’ять разів, і на сьогодні 18 з 70 діючих в Україні конфесій, течій та релігійних напрямів мають власні духовні навчальні заклади. 

Оскільки в переліку спеціалістів, яких готувала радянська держава, навіть про саме поняття “богослов” не могло бути мови, на сучасному етапі українське Міністерство освіти зіткнулось з тим, що немає ані окреслених критеріїв, ані фахівців, котрі б могли об’єктивно оцінити рівень того чи іншого богословського закладу. Тому ректорат Львівської богословської академії звернувся до Конгрегації католицької освіти у Римі, яка має столітній досвід і світовий авторитет щодо акредитації богословських закладів. Після трирічних випробувань та оцінок таку акредитацію академія отримала, і на урочистостях з цього приводу при рукостисканнях, усмішках та привітаннях представники влади висловили надію на те, що визнання дипломів академії – справа часу, і то нетривалого. “Ця подія, – зазначив голова Державного комітету України у справах  релігії Віктор Боднаренко, – свідчення зростання інтелектуального потенціалу Церкви і визнання її досягнень у галузі підготовки священство гідного світового рівня. Львівська богословська академія сягнула рівня міжнародного, а це означає, що Церква й передусім її морально-інтелектуальний рівень сьогодні відроджуються дедалі більше”. Проте чи будуть вже цьогорічні випускники Львівської богословської академії дипломованими спеціалістами чи особами з невизначеним освітнім статусом – поки ще невідомо. 

Сусідня Білорусь, на яку ми дивимось як на країну, де порушуються демократичні свободи і панує тоталітаризм, визнала богослов’я як наукову дисципліну ще у 1995 році. Натомість в Україні складається парадоксальна ситуація з богословськими вузами, а що стосується Львівської богословської академії, то ситуація парадоксальна подвійно: академія отримала міжнародну акредитацію, чим підтверджено визнання її дипломів у світі, однак немає акредитації внутрішньої. Більшість українських вузів мають проблему “навпаки” – диплом дійсний, хоча мало кому потрібний в Україні, але не має жодної освітньої вартості за її межами. “Сьогодні в Україні студент може пройти повноцінну п’яти-шестирічну програму в духовному вищому навчальному закладі й не може вважатися перед державою освіченою людиною, тобто ті, хто здобуває духовну освіту, є, по суті, другорядними громадянами, навіть коли ця освіта вищого рівня, аніж світська”, – зазначає віце-ректор ЛБА о.-др. Борис Ґудзяк.

Аналізуючи проблеми богословської освіти в Україні, ми так чи інакше виходимо на питання церковно-державних стосунків, що, як і будь-яка проблема посттоталітарного простору, має комплексний характер. Чинне українське законодавство, що регулює свободу совісті та діяльність релігійних організацій, справедливо можна назвати одним із найліберальніших як у Центрально-Східній Європі, так і у світі. Щодо релігійного питання, то позиція держави визначена більше, ніж чітко — відокремлення Церкви від держави, а школи — від Церкви.

Здається, ні для кого не є сумнівним загальне прагнення побудови християнської держави. Однак держава — це перш за все система певних регулятивних норм і встановлення їх у галузі освіти, в тому числі богословської. Це не повинно стати винятком. Обмежувати вплив того, що заважає утвердженню української державності, і натомість максимально Підтримувати все те, що такому утвердженню сприяє, — обов язок держави. Кращі духовні навчальні заклади України, жодним чином не поступаються аналогічним світським установам, і це, врешті, повинно стимулювати надання їм відповідних ліцензій. Звісно, шо це вимагає створення певної законодавчої бази, але позиція ігнорування цих проблем державою з часом може обернутися проти неї ж самої. 

“Для кого ви готуєте випускників — для України чи Заходу?” — закинула мама однієї абітурієнтки, переглянувши список іноземних викладачів богословських дисциплін та зваживши на посилене вивчення англійської мови у Львівській богословській академії. Питання, яке може перетворитися на риторичне, якщо найближчим часом не буде вирішено на державному рівні.

А може, и справді, професійні теологи, фахівці з релігійних питань, перекладачі та катехити, що отримують освіту на європейському рівні, Україні сьогодні не потрібні? А релігійна політика держави, яка конституційно відокремила себе від Церкви, впевнено перетворюється на антирелігійну.

У глибоких київських шухлядах десь залягло Звернення Львівської обласної ради до Президента, Кабінету Міністрів та Міністерства освіти України щодо включення спеціальності богослов’я до “Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах” та таке ж Звернення Української національної спілки педагогічних та наукових працівників Львівщини. Поки вони пройдуть довгими владними коридорами, то спливе багато води, як багато її у словах про духовне відродження і моральне оновлення української християнської держави.

Олена АРТЕМЧУК

Джерело: За вільну Україну. 6 лютого 1999 року

Related Posts