Дослідження живої історії підпільного життя Української Греко-католицької Церкви 1946 — 1989

Розпад Радянського Союзу ознаменував початок доби нових політичних, культурних, соціяльних та економічних можливостей. Драматичні зміни у Східній Европі ствердили розрив із догмами й реаліями попередніх десятиліть. Для історика кінець певного історичного періоду є початком нових можливостей, що ставить перед ним завдання розкрити певні вже окреслені періоди минулого. Серед проблем радянського періоду, що привертають сьогодні увагу дослідників, — історія підпілля Української Греко-католицької Церкви (УГКЦ). Від 1946 до 1989 року УГКЦ перейшла через етап підпільної діяльности, що з багатьох поглядів досі невідомий у церковній історії. У тоталітарному суспільстві новітньої історії, де систематизовано й узгоджено були контрольовані будь-які спроби релігійного прояву, УГКЦ зуміла зберегти свою структуру, виростити два покоління духовенства і здобула приховану, якщо не відверту підтримку значної частини населення.

Від 1946 року УГКЦ була не лише найбільшою забороненою релігійною спільнотою у світі, а й залишалась єдиною, поширеною в Україні інституцією, яка уникала контролю офіційних радянських установ. Наприкінці 80-х років вона вийшла з підпілля досить сильною, щоб відігравати важливу ролю у релігійному, політичному й культурному житті України. Хоча історія релігійного життя у марксистських тоталітарних системах писатиметься у традиційному аспекті, з використанням письмових документів, які ще зберігаються у не завжди доступних архівах органів безпеки, нині історики мають унікальну скороплинну нагоду збирання усного матеріялу. Усні свідчення у певних проблемах не можуть замінити документів, але вони незамінні при аналізі ментальности, організаційної структури і буднів церковних спільнот, котрі старанно уникали письмових свідчень, які згодом могли б стати звинуваченнями. Протягом ще кількох наступних років можна буде вивчати багатогранне підпільне існування УГКЦ за свідченям трьох поколінь ієрархів, священиків та членів їхніх родин, ченців і черниць, а також мирян, які входили до складу цього стійкого церковного формування, що в той же час змінювалось і розвивалось.

У програму дослідження «Образ сили духу: жива історія підпільного життя Української Греко-католицької Церкви 1946-1989 рр.» входить збирання і критична аналіза усних свідчень про релігійне життя УГКЦ у підпіллі. Під цю пору здійснюю перше систематизоване опитування великої кількости українського греко-католицького духовенства, представників церковних кіл і мирян. Усі вони — представники трьох поколінь: перше — покоління, що досягло зрілости ще до кінця Другої світової війни, друге принесло в підпілля досвід вільного життя Церкви, про яке пам’ятало з дитинства, і третє покоління, яке пов’язало свою долю уже з УГКЦ підпільного періоду. Працюючи в такому напрямі, зосереджую роботу над життєписами типових представників релігійного підпілля, духовними переконаннями та ідейними принципами, що підтримували їх, а також над проблемою збереження і передачі тих духовних цінностей. Сподівалося подати всеохоплюючу картину українського греко-католицького підпілля: не лише драматичну розповідь про добре організовану й мужню опозицію, а й просто опис буденного життя підпілля. Докладне вивченя рутини підпілля допоможе розкрити світ духовного, організаційного та економічного виживання в умовах гноблення, переслідувань і дискримінації.

Хоча життєписи тих єпископів УГКЦ, які залишились живими, до певної міри представлені в офіційних католицьких джерелах, переважно ці біографічні нариси — це церковні «куррікуля віте», недостатньо повні з історичного чи психологічного поглядів. Ще менше відомо про тих ієрархів УГКЦ, котрі не дожили до періоду «перестройки». Беручи до уваги вік багатьох єпископів і цілковиту відсутність записів про значний період їхньої підпільної діяльности, стоїмо перед небезпекою того, що цей багатий особистий і колективний спадок може бути втрачений.

Не зважаючи на випадки відвертої незгоди серед українського католицького єпископату перед війною, усі єпископи одностайно відмовилися від будь-якого компромісу. Жоден із них не погодився зректися своєї вірности Римському Апостольському Престолові. Після їхнього ув’язнення 1946 року неканонічний синод у складі 216 заляканих священиків і двох єпископів, поспішно висвячених із рядів українського католицького духовенства російськими православними ієреями, проголосив ліквідацію УГКЦ і її об’єднання з Російською Православною Церквою. Свідчення лідерів УГКЦ по-новому розкриває подробиці стійкої відмови єпископів іти на компроміси. Аналіза цих свідчень допоможе нам зрозуміти радянську релігійну політику і тактику КДБ у придушенні релігійного інакомислення останніх чотирьох десятиліть, які передували загибелі Радянської імперії. Ще важливішим є те, що ті інтерв’ю подають із року в рік надзвичайно цікаву картину життя і діяльности ієрархів спочатку в ув’язненні, а потім у вигнанні.

Єпископи змушені були піти на величезні поступки, щоб зберегти ідентичність і суть своєї Церкви. З плином часу, коли одне покоління змінювало інше, характер ієрархії радикально змінювався. Нині в Україні з десяти єпископів — представників підпілля шестеро отримали богословську освіту й були рукоположені на священиків у підпільний період. Решта вчилася і була висвячена в підпіллі. Всі теперішні єпископи були хіротонізовані також у підпіллі. За захист і безпеку єпископату і священицтва відповідали єпископи. КДБ, якому були відомі всі священики, висвячені до 1946 року, часто було неспроможне виявити нововисвячених священиків та ієрархів.

Як у цьому контексті єпископи випереджали своїми рішеннями дії КДБ? Якими критеріями керувалися у доборі та призначенні кандидатур на висвячення? Як при цьому вдавалося відфільтровувати можливих агентів КДБ? На які компроміси в обмеженні діяльности єпископів і священиків пішло керівництво УГКЦ для захисту духовенства? Чи були єпископи, яким удавалось провадити свою діяльність у підпіллі обережніше за інших? Якщо так, то чому? Старанне опитування єпископів допоможе пролити світло на розвиток єпископської діяльности, організацію таємних семінарій, керівництво підпільною церковною спільнотою.

Не зважаючи на те, що в кінці 40-х років влада насильно схилила декілька сотень священиків до прийняття ліквідації УГКЦ, якраз священики залишались стержнем таємної спільноти. Ті, що пережили початковий наступ на Церкву, продовжували свою діяльність протягом подальшого ув’язнення і вигнання у різних куточках Радянського Союзу. Майже всі єпископи, арештовані в 1945-46 pp., згодом були знищені чи загинули в ув’язненні (так, Митрополит Йосиф Сліпий був звільнений в 1963 р. для участи в II Ватиканському Соборі без дозволу повернутися до СРСР). Але багато священиків, висвячених до 1946 року, цілковите знищення яких було неможливим, після смерти Сталіна змогло повернутися у Західню Україну. Там церковне життя було відновлене, хоча в дуже зміненій формі. Вивчення цього процесу адаптації і нової консолідації — основа мого дослідження. Через свій нелегальний статус для проведення релігійного життя УГКЦ була змушена пристосовувати певні літургійні, пастирські навіть канонічні норми до складних умов підпілля. Важливим є визначення богословських принципів ідейних цінностей і практичних засад, якими керувалися священики у своїй діяльності і котрі регулювали пристосовану діяльність Церкви. Як було змінено Літургію, чи змінилась форма проповіді, як виховували і приймали нових вірних до спільноти? Відповіді на ці запитання зможуть вичленити основні складові збереженого в підпіллі українського греко-католицизму. Аналіза цього незламного формування дасть нове теоретичне розуміння, а отже, заперечення всемогутньости тоталітарних систем.

Майже нічого не відомо про життя мирян УГКЦ, про життя греко-католицьких родин. Важлива роля тут належала жінкам. Як дружини священиків (їмості) вони відповідали за збереження релігійних традицій перед небезпекою переслідування. У вигнанні, а згодом при поверненні в Україну дружини священиків не могли приховати своєї належности до УГКЦ і разом зі своїми дітьми зазнавали постійного, пляново здійснюваного цькування. І все ж витривалість священичих родин стала одним із наріжних каменів підпільної Церкви. У багатьох випадках їмості допомагали в релігійному вихованні, в організації діяльности парафії, у здійсненні спілкування у підпіллі. їхні свідчення відображають важливу сторону життя церковної спільноти.

Але жінки відігравали поважну ролю не лише у священичих родинах. Серед мирян жінки відповідали за виховання дітей, а отже — за збереження та передання релігійного духу і релігійних традицій. Оскільки загалом у суспільстві існувала повага до жінок (хоча в дечому викривлена), жінки УГКЦ часто мали більшу свободу у сповідуванні своєї віри і захисті прерогатив Церкви. Переважно якраз жінки протистояли різним уповноваженим влади, які перешкоджали проведенню служби. Жінки становили більшість серед парафіян підпільної Церкви. Без сумніву, це явище має багато прикладів у традиціях християнського пієтету. Докладна аналіза його прояву у підпільній Церкві може зробити значний внесок у розуміння ролі і відповідної реакції різної статі в умовах гніту й ув’язнення.

Через відсутність інституцій релігійного виховання уся катехиза здійснювалась приватно, вдома. Тут духовенство і сім’я діяли спільно. Але постійна небезпека розкриття, а також система атеїстичного виховання у школі давала можливість досягнути у кращому разі початкового релігійного формування особистости. Офіційна система освіти була запрограмована на викорінення віри з дитинства. Наскільки ефективним було втручання в юнацьке релігійне сприйняття? (У цьому розумінні цікаво буде перевірити спостереження і гіпотези недавно виданої книжки Роберта Колза «Одухотвореність дітей»). Духовний наставник був змушений іти на компроміси і міг донести до молоді лише частину релігійних традицій. А з часом і самі священики могли здобути освіту лише в підпіллі. І все ж підпільна Церква складалася з відданих їй духовенства і мирян, два покоління яких були виховані в підпіллі. Тут звертаю увагу на освітній мінімум і пріоритети підпільної діяльности УГКЦ, які звідси випливали.

Особливою категорією у підпіллі були чернечі чини, серед яких були три чоловічі і сім жіночих. Їхня структура складалася з невеликих осередків, часто ізольованих один від одного з огляду на конспіративність. І все ж ці осередки й самі чини в міру можливого провадили релігійну діяльність згідно зі своїми законами. Вони залучали нових вірних і продовжували апостольську діяльність як священики, катехити і медсестри. Хоча співжиття двох чи більше неодружених чоловіків або жінок само по собі викликало підозру в антирелігійних органів влади, відомі цікаві випадки поблажливого ставлення до них з боку певних високопоставлених офіційних осіб. Так, деяких черниць від партійних властей захистила дирекція лікарні за їх самовіддану працю. Однак загалом доля чернечих спільнот була така ж складна, як і всіх мирян. Упродовж католицької (та й православної) церковної історії життєздатність Церкви відповідала життєздатності спільнот, що жили за євангельськими обітами. Інтерв’ю з членами чернечих спільнот допоможе нам дати оцінку історії УГКЦ у підпіллі.

Зустріч з тими, хто мужньо протистояв жорстоким переслідуванням, може бути повчальна і захоплююча. Як перекладач західніх кореспондентів, котрі висвітлювали вихід УГКЦ із підпілля, я, автор цих рядків, мав нагоду спостерігати, як проста, але глибока і правдива духовність тих, у кого брали інтерв’ю, зворушила навіть перенасичених «ватиканістів» (журналісти, акредитовані у Ватикані) — релігійно байдужих, але чутливих до релігійної претенсійности чи фальшу. Не зважаючи на мовний і культурний бар’єр, члени підпільної Церкви порозумілися з чужинцями мовою загальнолюдських істин. Але деколи ця простота була далека від романтики. Завдана громадянам України і всього Радянського Союзу соціо-психологічна травма, релігійні та ідеологічні утиски призвели до міжконфесійних конфліктів: екстремальні умови викликають екстремальну реакцію, хоча не у всіх. Чи це справа індивідуальних рис характеру, чи окремої особи, а чи, можливо, існували різні течії у підпільній Церкві, які можна ідентифікувати і систематизувати? Терпеливе дослідження підпільного періоду розкриє розмаїття релігійних течій, культурних прошарків і психологічних явищ.

Зібрані й розшифровані інтерв’ю стануть у пригоді іншим ученим гуманітарних і суспільних наук.

д-р Борис Ґудзяк
Директор Інституту Історії Церкви (Львів)

Related Posts

Гнів – ще не гідність

Найбільш холеричні заявили про бажання покинути країну, бо не можуть прийняти вибір своїх співгромадян. Голосували мільйони. Такі ж…