– Організація «Українська молодь – Христові» благословить у світ молодіжний часопис «Вірую». Знаючи Вас, пане Ґудзяк, як хрещеного батька мирянського молодіжного руху, як людину, котра словом і ділом намагається відвернути магоду генерацію від спустошення душ, хотілося б почути Вашу думку про газету. Яким повинен бути всеукраїнський християнський молодіжний часопис? Чого чекаєте Ви від газети «Вірую»?
– Найголовніше, аби зміст відповідав назві газети. Було б добре, якби часопис оце «вірую» міг твердо і переконливо проголошувати. У сьогоднішній кризовій обстановці є дуже багато зневіри, розчарувань і навіть відчаю. Але християнин, у яких би він обставинах не перебував, повинен завжди жити з надією і чіткою вірою. Про це обов’язково має писати газета.
Буду радий, якщо своїми публікаціями часопис «Вірую» проголошуватиме це гасло провокативно: «Я вірю, я вірю в те і те, я чітко вірю, я пережив і це пережиггя дає мені глибокі переконання. Я з тобою ділюся, а ти?.. У що віриш ти?.. Чи ти віриш, чи хочеш послухати інших, прислухатися до їхнього голосу?.. Читай нашу газету, ми маємо з тобою чим поділитися…»
Отже, «Вірую» повинна робити своєрідний виклик читачеві. У доброму розумінні цього слова.
– Дякую. Від ласкавих побажань і намірів перекиньмо уявний місток до нинішніх реалій. Понад п’ять років тому наша церква вийшла з підпілля. А до того було все: утиски і переслідування, репресії, арешти і заборони. Про це ще неодноразово писатиме наш часопис. А зараз прошу охарактеризувати сьогоднішній період у житті Української Греко-Католицької церкви.
– Україну охопила криза. А вона, оця криза, не може не позначитися на діяльності церкви. Все тут взаємопов’язано. Я хотів би звернути увагу на етимологію слова «криза». У грецькій мові воно означає якесь рішення. Іншими словами, це є пора, нагода, це є час труднощів, але і великих можливостей. Церква ніколи не шукає якогось раю на землі. Вона лише сприяє загальному благополуччю. Мета церкви – провадити людей тим шляхом, на якому кожен з нас повинен відчути себе носієм благовісті, євангелії. Незалежно від того, ситі ми чи голодні. Більше того, якщо людина оточена всілякими земними благами, якщо вона не відчуває жодних побутових чи економічних незручностей, така особа віддаляється від Бога, забуває про Небесного Отця. У нас виробилася споживацька психологія: якщо маємо певні труднощі – звертаємося до Всевишнього, якщо ж викарабкуємося зі скрути – думаємо лише про себе, про власний живіт. Отже, економічні труднощі, які тепер переживаємо, можуть бути нагодою для духовного росту. А церква повинна вести нас, християн, до усвідомлення цієї нагоди.
– Скоро виповнюється 400 років Берестейській церковній унії. Питання події 1596 року неодноразово поставало перед українською суспільністю. Па кожному відрізку 400-літньої історії воно трактувалось першому. Події останніх років, пов’язані зміжцерковними конфліктами, знову ж таки не змогли переконати Україну в доречності, потрібності Берестейської унії. То може це зробить Інститут історії церкви, який Ви очолюєте, пане Борисе?
– Питання доречності унії є своєрідним параграфом до проблеми єдності християн. Поки всі не переконаємося в потребі єдності християн в церкві, то розмови про будь-які унії – теперішні чи історичні – залишаються академічною балачкою.
Мені здається, що наслідки міжконфесійних конфліктів повинні переконати кожного: якщо між християнами немає порозуміння – на цьому терплять всі. Щодо Берестейської унії, то вона (мусимо визнати) не була успішною, бо не змогла привести до всецілого з’єднання Київської церкви. Я надіюся, що 400-літній ювілей унії дасть можливість переосмислити те натхнення, яке було у 1596 році й рівночасно наштовхне нас на думку: чому це натхнення не завершилося?
Скажу ще таке: моделі XVI століття не пасують до сьогоднішніх потреб, до наших обставин. Ми мусимо творити нові моделі. Творитимуться вони лише при співпраці, при взаємному розумінні, при спокійній дискусії. Якщо ж Інститут історії церкви, газета «Вірую» та інші друковані видання і наукові установи зможуть спричинитися до здорової дискусії на цю тему – це вже є початок вірного шляху, початок порозуміння між християнами
– І останнє запитання. Воно в якійсь мірі є логічним продовженням і закінченням попереднього. Нині все частіше лунають заклики до об’єднання Українських Православних та Греко-Католицької церков, до створення єдиного Патріархату Київської церкви. Чи не зарано проймаємося такою ідеєю? Адже зрусифіковані Схід і Південь України часто-густо сприймають греко-католика як ополяченого українця. Що для цього потрібно, аби побороти скривлену уяву наших братів та сестер з Великої України і об’єднатися в лоні єдиної церкви?
– Про таку заповітну ідею потрібно говорити на різних рівнях. Бо наразі між конфесіями, у кращому випадку, панує холодна мовчанка. Признаймося: до структурального об’єднання в єдиний Патріархат ще дуже далека дорога. Але не не означає, що ми повинні відмовлятися від спільних акцій, від спільних християнських заходів. Особливо, коли йдеться про молодь, в якої на душі немає таких взаємних образ, як у старшого покоління. Інститут історії церкви та Богословська Академія, яка відновлюється у Львові, у своїй діяльності будуть сприяти порозумінню між представниками всіх конфесій. Ми повинні виховувати людей християнами чіткої ври. А це неможливо без спільних дій і єднання.
– Дякую за добрі побажання, за щиру і відверту бесіду.
Розмову зів Володимир ГРОМИК.
ФОТО Володимира ДУБАСА.
Джерело: Вірую, 1994 рік
Візитка «Вірую». Борис Ґудзяк – директор Інституту історії церкви, доктор філософії Гарвардського університету зі США. Докторська дисертація: ”Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії» (1992 р,). Автор статей, рецензій та матеріалів із загальної церковної історії.
