Наші двері відчинені для всіх!

Отче ректоре, розкажіть, як зміни­лося ставлення української влади до Українського Католицького Універ­ситету протягом останніх двох років?

Зміни відбулися суттєві, як у житті на­шого народу, так і нашого університету. Президент України Віктор Ющенко під час свого візиту до Львова у лютому ми­нулого року, відразу після помаранчевої революції, в особливий спосіб відзначив Український Католицький Університет, а двом нашим студентам навіть запропо­нував працю у своєму Секретаріаті. До речі, Оля Босак влітку цього року приїж­джала до Чікаго. Другим, кого запросив працювати президент, став ще один наш випускник Андрій Андрушків, котрий під час виборів у Миколаївській облас­ті кинувся під колеса автомашини, у якій вивозили урни для фальсифікуван­ня підрахунку голосів на дільниці. Як бачите, їхню громадянську позицію та фаховий рівень було належно оцінено у президентській команді, й сьогодні вони гідно репрезентують наш університет у столиці України у владній структурі.

А дещо згодом Міністерство освіти України ліцензувало й акредитувало богослов’я. Це й зрозуміло, що без по­маранчевої революції цього б не відбу­лося. Мені прикро говорити, але я бою­ся, що, якби це не сталося за цієї влади, воно би і не сталося сьогодні.

Ви знаєте, я думаю, що нам треба плекати таку свідомість яку мають наші європейські сусіди — італійці. У них від часу Другої Світової війни змінилися понад сорок урядів, але сьогодні Італія процвітає й економічно, і культурно, і духовно. Там надто не покладаються на уряд. І ми теж мусимо вивільнити­ся зі своєї залежності від влади. Цими виборами, які пройшли демократич­но, мені видається, український народ показав свою зрілість, яка перевищує політичну свідомість і зрілість владних кіл. Я думаю, що наш нарід породить, вилонить тих провідників, які в майбутньому будуть згідно з демократичними принципами, можливо, навіть і згідно з християнськими принципами, слу­жити народові. На жаль, ми маємо ще більшість чиновників і політиків, які, передовсім, хочуть використати посаду для власного збагачення, такого грубого збагачення. Це минеться, бо людина та­ким матеріальним хлібом колись пере­сититься чи захлиснеться. Ці процеси знала американська історія з олігархами Рокфеллерами і Карнегі, котрі душили бідний нарід, але потім також мусили йти на зустріч з Господом і усього цього добра не могли взяти зі собою. Вони за­лишали після себе якісь фундації, і все це добро у якийсь інший спосіб повер­талося до народу. Це болісний процес. Можливо, мої слова не є потішними для тих, чий розквіт віку зустрічає саме ці негаразди. Але я думаю, що певні, най­більш небезпечні, процеси (я вже не кажу про комуністичний, тоталітаризм) вже позаду нас. Однак, це не знімає з нас тяжкі обов’язки і велику відповідаль­ність. Якщо кожен з нас на особистому фронті буде робити чесну власну справу — це змінить наш народ. Не може бути корупції без нашої згоди на цю коруп­цію. Не можуть вимагати університети, скажімо, хабарів, якщо не буде людей, які згідні ці хабари платити. Отже, ми не є такими вже маріонетками і такими залежними жертвами, як ми часом собі уявляємо. І тут є глибинне значення по­маранчевої революції. Відбулося щось настільки автентичне, що ми не повин­ні дозволити, щоб хтось нам цей досвід відібрав. Це було щось настільки прав­диве і глибоке, що мені здається, якщо ми, можливо, не відчуваємо це в що­денному порядку ефекти впливу змін, внаслідок помаранчевої революції, вони вже десь є в наших серцях, в нашій сві­домості. Ми вже на деякі речі собі прос­то не дозволимо. А це вже багато.

Безперечно, бо те, що засіяно, ко­лись обов’язково мусить прорости. Скажіть, будь ласка, як виглядає справа з налагодженням контактів між вищими навчальними закладами в Україні та поза її межами?

Ми маємо налагоджені широкі контак­ти. Ми спілкуємося з десятками універ­ситетів і в Україні, і за кордоном. В Україні нашим найсуттєвішим приятелем і братом по духу є Львівський Націо­нальний Університет імені Івана Фран­ка. Ми з його представниками висто­яли помаранчевий період, коли багато навчальних закладів і їхнє керівництво падали пляцком перед власть імущими. Я схиляю голову перед ректором Іваном Вакарчуком і Львівським Національним Університетом за його мужність. Нам може є легше, бо ми малий універси­тет, який не є державним навчальним закладом. Окрім того, ми не маємо де­ржавного фінансування, тобто ніхто не міг використати тих владних важелів, за допомогою яких можна “згинати” тих, хто має власну точку зору. А от ректору Івану Вакарчуку займати таку муж­ню позицію, яку він зайняв, було далеко не просто. Він за два місяці до виборів попередив свою дружину та заборонив їх самій сідати за кермо автомашини, тобто, для нього та його сім’ї була на­віть фізична небезпека. Ми часто про це забуваємо. Сьогодні ми кажемо, що є погано, але до такого стану, який був два роки назад, зараз в Україні не вернеться. Отже, це, так би мовити, наш найбли­жчий партнер серед вищих навчальних закладів в Україні. Разом з Львівським університетом ми входимо в консорціум дев’яти українських університетів, се­ред яких є Донецький, Чернівецький, Дніпропетровський, Харківський Націо­нальний Університет, Національний Уні­верситет Києво-Могилянська Академія, Університет економіки і права “Крок” у Києві. Цей консорціум старається виб­ороти університетську автономію. Щоб не було, знаєте, от так як в Америці: є фірма “Макдональдс” і в кожному штаті, в кожному місті всі ці гамбургери одна­кові. Так не повинно бути з історичними програмами, філософською чи техніч­ною освітою в університетах. Універ­ситет є корпорацією вільних людей, які мають творчі ідеї. Кожний університет повинен мати свободу для розвитку, і не має бути так, щоб все спускалося з міністерства. Це є суть нашого проекту, щоб розкріпачити творчий потенціал університетів. Цей проект університет­ської автономії, мені здається, буде мати пророче значення для реформи вищої освіти в Україні. Ми маємо дуже гарні контакти з польськими університетами, зі західно-європейськими університета­ми, з католицькими університетами на європейському та північноамерикансь­кому континенті. Я нагадую, що ми є малим універ­ситетом. Ми маємо менше, ніж тися­чу студентів, щоправда у нас триста п’ятдесят працівників, є вісім наукових інститутів. Ми розуміємо, що ми не мо­жемо забезпечити всі галузі, але ми ста­раємося вибрати собі кілька конкретних напрямів і за цими напрямами — якісні проекти і їх виконувати в такий спосіб, який просто пропонує чи нову якість чи новий підхід. І для цього наше пар­тнерство з іншими університетами дуже важливе.

Скажіть, будьте ласкаві, чи, крім чіказької громади, Український Ка­толицький Університет має ще та­ких щедрих та гойних жертводавців і спонсорів?

Повинен сказати, що наш університет не має жодного державного фінансуван­ня. І що не всі ще усвідомлюють, ми не маємо фінансування з церковного бюд­жету, тобто, ректорат має благословення церковне, але він сам мусить забезпе­чити бюджет. У тому сенсі наш універ­ситет є майже унікальний в Україні. Університетів гуманітарного профілю, приватних, які самі себе забезпечують чи при помочі спонсорів, інших немає. Всі інші університети, які мають потужні гуманітарні факультети, гуманітарні напрямки, — є державними, тобто, ма­ють державне фінансування.

Отже, це для нас непросте завдання і дуже цікаво, що чимало неукраїнців підтримують нас. Скажімо, наша Фун­дація в Америці має шістдесят відсотків жертводавців неукраїнців. Очевидно, українці, так як чіказька громада, якій ми дуже вдячні, належить до найбільш щедрих жертводавців. Але ми мали зус­трічі і бенкет у Нью-Йорку минулого тижня, де нью-йоркська громада зложи­ла чверть мільйона доларів на підтрим­ку нашого університету

Взагалі, наш бюджет становить 1,7. мільйона доларів в рік. У нас навчання студента, ті витрати, які йдуть на кожного студента становлять дві з половиною тисячі доларів. Студенти покривають, якщо взяти усіх разом, приблизно п’ять відсотків бюджету. Так що зрозуміло, що в перехідний етап становлення ук­раїнської державності й церковного життя та різних гуманітарних дисциплін — внутрішньої самоокупності не буде.

Ми тепер надіємося, що український бізнес почне розуміти потреби для сус­пільства саме такої установи. Не для од­ного олігарха наші витрати це є кишень­кові гроші, так звані, чайові.

Ми починали у липні 1994 року набір студентів, не знаючи, якою буде наша адреса у вересні. Ми не мали будинку. Перші два роки ми мали лише чотириста квадратних метрів. Не один з ваших чи­тачів має значно більшу хату. Отже, під­сумовуючи сказане, хочу сказати: “Ми не боїмося. Якщо Господь благословив тоді, то, можливо, й у майбутньому буде Гос­поднє благословення і підтримка. Якщо ми будемо чесно працювати і робити добру справу”. І тому ми особливо вдячні таким громадам, як чіказька, які зразу це відчули. Не чекали, поки ми не вийдемо на добрі показники, станемо успішними, світлими, помаранчевою революцією визнаними, а які нас підтримували від самих початків. І ми вдячні Кредитній Спілці “Самопоміч”, Фундації “Спадщи­на”, різноманітним громадським органі­заціям та поодиноким щедрим жертво­давцям у цьому місті за цю підтримку. 

Що робиться в університеті для єд­нання представників різних українсь­ких конфесій?

У нашому університеті працює бага­то православних викладачів і студентів. Ми вважаємо, що є це нашою відпові­дальністю, якщо з різних чи історичних чи тактично-практичних причин Бог дав нам нагоду постати і розвиватися, мабуть, однією з перших наших відповідальностей та обов’язків є допомогти нашим православним братам і сестрам. З такою метою у нас у вересні, букваль­но через два місяці після акредитації у червні, пройшла конференція, де ми усім богословським закладам, які цього бажали, духовним семінаріям та іншим розкривали нашу “кухню”, як ця акре­дитація здобувалася та як вони могли б її здобути. Це, може, до певної міри виробничі таємниці, але ми їх здобува­ли не для того, щоб, скажімо, “гребти їх під себе” чи заховати, закрити цей скарб під замок, а щоб ним ділитися з нашими братами.

Чи задоволені Ви своїми молодими помічниками, з котрими Ви приїха­ли до Сполучених Штатів Америки? Чи відчувається Цей приплив сил та енергії у діяльності Українського Ка­толицького Університету?

Безперечно, що так. Я надіюся, що че­рез кілька років я зможу з вашими чита­чами відпочивати на Гаваях, а це молоде покоління перебере відповідальність за долю університету. Вони це будуть роби­ти краще, розумніше і швидше, ніж я.

Дозвольте, отче ректоре, подякувати Вам за розмову зі свого, боку, від імені своєї сім’ї, друзів, знайомих й просто порядних людей, хочу сказати, що ми всі пишаємося, що маємо таку вищу освітню установу, яка навчає богослов’я, духовності й, незалежно від конфесій­ної приналежності, працює для інтелектуального збагачення України. Ще раз щиро дякуємо Вам за це!

З ректором Українського Католицького Університету отцем Борисом Гудзяком розмовляв головний редактор часопису Володимир Павелчак

Джерело: Час і Події, 23-29 листопада 2006, № 47

Related Posts