Отче ректоре, розкажіть, як змінилося ставлення української влади до Українського Католицького Університету протягом останніх двох років?
Зміни відбулися суттєві, як у житті нашого народу, так і нашого університету. Президент України Віктор Ющенко під час свого візиту до Львова у лютому минулого року, відразу після помаранчевої революції, в особливий спосіб відзначив Український Католицький Університет, а двом нашим студентам навіть запропонував працю у своєму Секретаріаті. До речі, Оля Босак влітку цього року приїжджала до Чікаго. Другим, кого запросив працювати президент, став ще один наш випускник Андрій Андрушків, котрий під час виборів у Миколаївській області кинувся під колеса автомашини, у якій вивозили урни для фальсифікування підрахунку голосів на дільниці. Як бачите, їхню громадянську позицію та фаховий рівень було належно оцінено у президентській команді, й сьогодні вони гідно репрезентують наш університет у столиці України у владній структурі.
А дещо згодом Міністерство освіти України ліцензувало й акредитувало богослов’я. Це й зрозуміло, що без помаранчевої революції цього б не відбулося. Мені прикро говорити, але я боюся, що, якби це не сталося за цієї влади, воно би і не сталося сьогодні.
Ви знаєте, я думаю, що нам треба плекати таку свідомість яку мають наші європейські сусіди — італійці. У них від часу Другої Світової війни змінилися понад сорок урядів, але сьогодні Італія процвітає й економічно, і культурно, і духовно. Там надто не покладаються на уряд. І ми теж мусимо вивільнитися зі своєї залежності від влади. Цими виборами, які пройшли демократично, мені видається, український народ показав свою зрілість, яка перевищує політичну свідомість і зрілість владних кіл. Я думаю, що наш нарід породить, вилонить тих провідників, які в майбутньому будуть згідно з демократичними принципами, можливо, навіть і згідно з християнськими принципами, служити народові. На жаль, ми маємо ще більшість чиновників і політиків, які, передовсім, хочуть використати посаду для власного збагачення, такого грубого збагачення. Це минеться, бо людина таким матеріальним хлібом колись пересититься чи захлиснеться. Ці процеси знала американська історія з олігархами Рокфеллерами і Карнегі, котрі душили бідний нарід, але потім також мусили йти на зустріч з Господом і усього цього добра не могли взяти зі собою. Вони залишали після себе якісь фундації, і все це добро у якийсь інший спосіб поверталося до народу. Це болісний процес. Можливо, мої слова не є потішними для тих, чий розквіт віку зустрічає саме ці негаразди. Але я думаю, що певні, найбільш небезпечні, процеси (я вже не кажу про комуністичний, тоталітаризм) вже позаду нас. Однак, це не знімає з нас тяжкі обов’язки і велику відповідальність. Якщо кожен з нас на особистому фронті буде робити чесну власну справу — це змінить наш народ. Не може бути корупції без нашої згоди на цю корупцію. Не можуть вимагати університети, скажімо, хабарів, якщо не буде людей, які згідні ці хабари платити. Отже, ми не є такими вже маріонетками і такими залежними жертвами, як ми часом собі уявляємо. І тут є глибинне значення помаранчевої революції. Відбулося щось настільки автентичне, що ми не повинні дозволити, щоб хтось нам цей досвід відібрав. Це було щось настільки правдиве і глибоке, що мені здається, якщо ми, можливо, не відчуваємо це в щоденному порядку ефекти впливу змін, внаслідок помаранчевої революції, вони вже десь є в наших серцях, в нашій свідомості. Ми вже на деякі речі собі просто не дозволимо. А це вже багато.
Безперечно, бо те, що засіяно, колись обов’язково мусить прорости. Скажіть, будь ласка, як виглядає справа з налагодженням контактів між вищими навчальними закладами в Україні та поза її межами?
Ми маємо налагоджені широкі контакти. Ми спілкуємося з десятками університетів і в Україні, і за кордоном. В Україні нашим найсуттєвішим приятелем і братом по духу є Львівський Національний Університет імені Івана Франка. Ми з його представниками вистояли помаранчевий період, коли багато навчальних закладів і їхнє керівництво падали пляцком перед власть імущими. Я схиляю голову перед ректором Іваном Вакарчуком і Львівським Національним Університетом за його мужність. Нам може є легше, бо ми малий університет, який не є державним навчальним закладом. Окрім того, ми не маємо державного фінансування, тобто ніхто не міг використати тих владних важелів, за допомогою яких можна “згинати” тих, хто має власну точку зору. А от ректору Івану Вакарчуку займати таку мужню позицію, яку він зайняв, було далеко не просто. Він за два місяці до виборів попередив свою дружину та заборонив їх самій сідати за кермо автомашини, тобто, для нього та його сім’ї була навіть фізична небезпека. Ми часто про це забуваємо. Сьогодні ми кажемо, що є погано, але до такого стану, який був два роки назад, зараз в Україні не вернеться. Отже, це, так би мовити, наш найближчий партнер серед вищих навчальних закладів в Україні. Разом з Львівським університетом ми входимо в консорціум дев’яти українських університетів, серед яких є Донецький, Чернівецький, Дніпропетровський, Харківський Національний Університет, Національний Університет Києво-Могилянська Академія, Університет економіки і права “Крок” у Києві. Цей консорціум старається вибороти університетську автономію. Щоб не було, знаєте, от так як в Америці: є фірма “Макдональдс” і в кожному штаті, в кожному місті всі ці гамбургери однакові. Так не повинно бути з історичними програмами, філософською чи технічною освітою в університетах. Університет є корпорацією вільних людей, які мають творчі ідеї. Кожний університет повинен мати свободу для розвитку, і не має бути так, щоб все спускалося з міністерства. Це є суть нашого проекту, щоб розкріпачити творчий потенціал університетів. Цей проект університетської автономії, мені здається, буде мати пророче значення для реформи вищої освіти в Україні. Ми маємо дуже гарні контакти з польськими університетами, зі західно-європейськими університетами, з католицькими університетами на європейському та північноамериканському континенті. Я нагадую, що ми є малим університетом. Ми маємо менше, ніж тисячу студентів, щоправда у нас триста п’ятдесят працівників, є вісім наукових інститутів. Ми розуміємо, що ми не можемо забезпечити всі галузі, але ми стараємося вибрати собі кілька конкретних напрямів і за цими напрямами — якісні проекти і їх виконувати в такий спосіб, який просто пропонує чи нову якість чи новий підхід. І для цього наше партнерство з іншими університетами дуже важливе.
Скажіть, будьте ласкаві, чи, крім чіказької громади, Український Католицький Університет має ще таких щедрих та гойних жертводавців і спонсорів?
Повинен сказати, що наш університет не має жодного державного фінансування. І що не всі ще усвідомлюють, ми не маємо фінансування з церковного бюджету, тобто, ректорат має благословення церковне, але він сам мусить забезпечити бюджет. У тому сенсі наш університет є майже унікальний в Україні. Університетів гуманітарного профілю, приватних, які самі себе забезпечують чи при помочі спонсорів, інших немає. Всі інші університети, які мають потужні гуманітарні факультети, гуманітарні напрямки, — є державними, тобто, мають державне фінансування.
Отже, це для нас непросте завдання і дуже цікаво, що чимало неукраїнців підтримують нас. Скажімо, наша Фундація в Америці має шістдесят відсотків жертводавців неукраїнців. Очевидно, українці, так як чіказька громада, якій ми дуже вдячні, належить до найбільш щедрих жертводавців. Але ми мали зустрічі і бенкет у Нью-Йорку минулого тижня, де нью-йоркська громада зложила чверть мільйона доларів на підтримку нашого університету
Взагалі, наш бюджет становить 1,7. мільйона доларів в рік. У нас навчання студента, ті витрати, які йдуть на кожного студента становлять дві з половиною тисячі доларів. Студенти покривають, якщо взяти усіх разом, приблизно п’ять відсотків бюджету. Так що зрозуміло, що в перехідний етап становлення української державності й церковного життя та різних гуманітарних дисциплін — внутрішньої самоокупності не буде.
Ми тепер надіємося, що український бізнес почне розуміти потреби для суспільства саме такої установи. Не для одного олігарха наші витрати це є кишенькові гроші, так звані, чайові.
Ми починали у липні 1994 року набір студентів, не знаючи, якою буде наша адреса у вересні. Ми не мали будинку. Перші два роки ми мали лише чотириста квадратних метрів. Не один з ваших читачів має значно більшу хату. Отже, підсумовуючи сказане, хочу сказати: “Ми не боїмося. Якщо Господь благословив тоді, то, можливо, й у майбутньому буде Господнє благословення і підтримка. Якщо ми будемо чесно працювати і робити добру справу”. І тому ми особливо вдячні таким громадам, як чіказька, які зразу це відчули. Не чекали, поки ми не вийдемо на добрі показники, станемо успішними, світлими, помаранчевою революцією визнаними, а які нас підтримували від самих початків. І ми вдячні Кредитній Спілці “Самопоміч”, Фундації “Спадщина”, різноманітним громадським організаціям та поодиноким щедрим жертводавцям у цьому місті за цю підтримку.
Що робиться в університеті для єднання представників різних українських конфесій?
У нашому університеті працює багато православних викладачів і студентів. Ми вважаємо, що є це нашою відповідальністю, якщо з різних чи історичних чи тактично-практичних причин Бог дав нам нагоду постати і розвиватися, мабуть, однією з перших наших відповідальностей та обов’язків є допомогти нашим православним братам і сестрам. З такою метою у нас у вересні, буквально через два місяці після акредитації у червні, пройшла конференція, де ми усім богословським закладам, які цього бажали, духовним семінаріям та іншим розкривали нашу “кухню”, як ця акредитація здобувалася та як вони могли б її здобути. Це, може, до певної міри виробничі таємниці, але ми їх здобували не для того, щоб, скажімо, “гребти їх під себе” чи заховати, закрити цей скарб під замок, а щоб ним ділитися з нашими братами.
Чи задоволені Ви своїми молодими помічниками, з котрими Ви приїхали до Сполучених Штатів Америки? Чи відчувається Цей приплив сил та енергії у діяльності Українського Католицького Університету?
Безперечно, що так. Я надіюся, що через кілька років я зможу з вашими читачами відпочивати на Гаваях, а це молоде покоління перебере відповідальність за долю університету. Вони це будуть робити краще, розумніше і швидше, ніж я.
Дозвольте, отче ректоре, подякувати Вам за розмову зі свого, боку, від імені своєї сім’ї, друзів, знайомих й просто порядних людей, хочу сказати, що ми всі пишаємося, що маємо таку вищу освітню установу, яка навчає богослов’я, духовності й, незалежно від конфесійної приналежності, працює для інтелектуального збагачення України. Ще раз щиро дякуємо Вам за це!
З ректором Українського Католицького Університету отцем Борисом Гудзяком розмовляв головний редактор часопису Володимир Павелчак
Джерело: Час і Події, 23-29 листопада 2006, № 47
