«Ми намагаємося формувати цілісну, нероздвоєну людину», —

говорить ректор Українського католицького університету доктор Борис Гудзяк

29 червня у Львові відбулися урочистості, присвячені відкриттю Католицького університету Української греко-католицької церкви. Це перший подібний університет на пострадянських теренах і перший, заснований Східною церквою. На початку церковного року (14 вересня) у ньому розпочався навчальний рік. Від традиційних церковних навчальних закладів України новий Католицький університет особливо відрізняє одна обставина, а саме, тут навчаються і викладають не тільки греко-католики, але й люди інших конфесій і церков — православні всіх трьох наших церков та католики кількох обрядів. Право вступити до УКУ мають також атеїсти. А досвід і репутація Львівської богословської академії, на базі якої створено новий університет, гарантує високий рівень як богословської, так і гуманітарної освіти. Не можна не відзначити і той напрямок на досягнення симфонії світської й духовної освіти, про який говорить д-р Гудзяк, — спрямування на «формування цілісної нероздвоєної людини». Мимоволі думаєш, що якби подібні духовні навчальні заклади засновували також православні церкви, то в країні було б значно більше релігійної толерантності — більше християнства. Нижче подаємо роздуми ректора новоствореного Українського католицького університету (УКУ) отця д-ра Бориса Гудзяка про перспективи нового навчального закладу.


Клара ГУДЗИК 

— У світі нинi дев’ять сотень католицьких університетів, але не можна сказати, що ці заклади вичерпують усі можливості загальної парадигми «католицький університет». Зразковими для нас є також різні державні й приватні заклади. Відштовхуючись від уже впроваджених моделей, ми намагаємося відшукати в УКУ ті форми праці, які відповідають потребам українських християн та держави. Попереду нас очікує складна робота — формування закладу освіти нового типу: чіткого у своїх принципах, але дуже пластичного у своєму пошуку нових ефективних форм як надання першорядної вищої освіти українським та іноземним студентам, так і виховання їх як відповідальних громадян та провідників суспільства. 

Треба особливо підкреслити, що зараз серед студентів і викладачів УКУ представлені всі три гілки українського православ’я, католики трьох обрядів (греко-, римо-католики та вірмени), а також студенти інших християнських віровизнань. В усіх країнах, де існують католицькі університети, студентська спільнота є міжконфесійною. В Україні, однак, з цим виникають певні труднощі, адже конфесії, яких дуже довго й суворо переслідувала влада, лише десять років як почали відроджуватися. Тому трапляються такі чи інакші міжконфесійні конфлікти. Але ми вже вісім років працюємо у Львівській богословській академії, на базі якої було створено УКУ, тож маємо добрий досвід міжконфесійної співпраці — як на рівні викладачів, так і на рівні наукових проектів, всеукраїнських конференцій, що формує навчальний процес. Без сумніву, ми прагнемо бути конструктивним чинником у глобальних міжконфесійних процесах, але не претендуємо на якусь провідну роль; лише Господь і добрі люди покажуть, чи будемо ми покликані до більш масштабній ролі у світовому екуменізмі. Безумовно, для екуменізму потрібне спокійне сприйняття реальності — тієї історичної дійсності, яка нас оточує, та історичної минувшини. Ми сподіваємося, що принаймні не нашкодимо в екуменічних питаннях. 

Українська вища освіта нинi перебуває в процесі не лише посткомуністичного реформування, а й реформи, обов’язкової для всіх країн, оскільки змінюються час, потреби, а відповідно й засоби. Сучасна вища освіта повинна акцентувати на творчості кожного студента. Однією з найбільших проблем сучасної системи вищої освіти в України є те, що студенти мають забагато академічних годин. Якщо студент має тридцять, а то й більше годин занять на тиждень, то звідки він візьме час читати, самостійно готуватися, писати власні праці? 

Друге важливе завдання для українських вищих навчальних закладів (ВНЗ) — розвивати свою автономію. Вища освіта, вже не кажучи про науку, не може існувати без свободи. Це завжди є делікатним питанням рівноваги між нормами, які гарантують відповідальність університету щодо суспільства, та між, скажімо, харизмою цього закладу. Ця рівновага в Україні є вочевидь занадто зміщеною в напрямі центрального контролю. Минулого року ЛНУ ім. Франка провів надзвичайно цікаву конференцію про необхідність більшої автономії для ВНЗ. Над цими принциповими моментами доведеться всім нам, українським освітянам, ще багато попрацювати. 

Стимулами в українській системі освіті є те, що ще збереглися певні традиції загальних знань. Для прикладу, пересічний український інтелігент читає набагато більше, ніж пересічна особа в Америці, черпаючи знання зі спадщини не тільки своєї власної країни, а й багатьох інших країн світу (українці можуть кваліфіковано говорити про грузинську, французьку, бразильську літературу тощо). Український учень зазвичай набагато краще знає світову географію, ніж американський чи італійський. Це є плюси, які, на жаль, тепер швидко зникають. Ми бачимо, що в нашому суспільстві чимраз менше друкується книг, зокрема україномовних, чимраз зменшується попит на україномовну книгу. Я вважаю, що комп’ютеризація ВНЗ є необхідною, однак комп’ютер не може сьогодні заступити книги й процес читання. І тому перед нами стоїть дуже важливе завдання — стимулювати в студентах любов до книги та зацікавлення нею. 

Уже у попередниці УКУ, у Львівській богословській академії, було проведено важливі експерименти. Наприклад, ми продемонстрували серйозне ставлення до вивчення іноземних мов (випускник ЛБА знає щонайменше шість мов); у всі навчальні програми було включено важливий компонент гуманітарної освіти. Тенденція до гіперспеціалізації, яка, без сумніву, продукує висококваліфікованих спеціалістів, є — з другого боку — доволі небезпечною, бо ми забуваємо про те, що ми є людьми й учасниками, а то й лідерами складних людських процесів, які вимагають відчуття й розуміння не лише нашої вузької спеціалізації. Тому ми обстоюємо принцип широкої гуманітарної освіти, яка включає вивчення власне історії, історії музики, мистецтва, культури. Це є той досвід, яким ми вже можемо поділитися з іншими закладами освіти. 

На мою думку, незалежно від переконань, сьогодні в Україні кожного тривожать етичні питання — злочинності, корупції, безвідповідальності в урядових установах на різних рівнях. Не раз ми чуємо тривожні нарікання на знедуховлення сучасної України. УКУ має принципове завдання старатися осмислювати й здійснювати виховання нового покоління провідників, відповідальних громадян — на засадах етичних норм та християнської традиції, що для бізнесу, політики та соціальних процесів може бути важливим поштовхом до морального оздоровлення. 

Гадаю, що кожний освітянин, як і кожен навчальний заклад, повинні усвідомлювати цю велику відповідальність. Кожен український студент, який до нас приходить, шукає в нас не тільки знання, а й доброго прикладу як на рівні філософських принципів, так і на рівні конкретної поведінки та дії. Без сумніву, ми беремо велику відповідальність, але її повинен мати кожен працівник вищої освіти. 

У багатьох виникає постійне запитання щодо визнання богослов’я як академічної дисципліни. Тим паче, що в Росії та Білорусі ці процеси визнання давно завершилися. В Україні богослов’я вже визнане, але ще немає відповідних державних стандартів, без яких не може бути здійснено ліцензування богословських навчальних програм. Справа, мабуть, в інертності, у тому, що бракує рішучості, а також в упередженні до всього нового. 

Дуже часто в людей постає питання, де проходить межа між світською й церковною частинами життя УКУ. Справа в тому, що нашою метою є плекати цілісне людське життя. Досі штучно й тільки насильством нав’язували відділення духовного від матеріального, глибоко людського, особистого — від соціального, церковного — від державного. Тут немає простої відповіді, але за нашим почином стоїть інтуїція, глибоке переконання, що сьогодні більше, аніж будь-коли різні аспекти особистості людини, нашого суспільства, різні типи провідників мають бути якнайбільше синтезовані. Я — історик, вчився в кількох університетах чотирьох країн, працював науково, 14 років після закінчення університету вчився в різних аспірантурах, займався навчальними проектами, в 38 років став священиком. Чи можу я знайти в собі вододіл між науковцем і душпастирем? Це був би штучний вододіл. Так само й у кожній людині, в суспільстві, країні. Вважаю, що штучні протиставлення духовного й матеріального, світського й сакрального належать до минулого. В історії був період гегемонії сакрального, який змінився гегемонією секулярного світу. Мені здається, що, принісши великий плід, відкривши нові здатності людського потенціалу, секулярність у своїх найбільш радикальних проявах виявилася також далеко не досконалою. Українська земля побачила, наскільки ця секулярність могла бути нищівною та геноцидною… Ми живемо в дуже цікавий час нових пошуків. Культурологи називають це постмодерним часом, ми ж могли б назвати його постсекулярним, оскільки відчуваємо велику потребу позбирати різні аспекти нашого життя, яке було розбитим. Саме в цьому полягає, на мою думку, найбільший виклик нашого часу. 

У нашій роботі треба відрізняти ті навчальні курси, які пов’язані з догматичним вченням, згідно з яким живе Греко- католицька церква, від 90% інших предметів і тематики, яку вивчатимуть в університеті. Греко-католицька догматика має бути представлена конфесійно. Інші конфесії мають бути пізнані за їхніми внутрішніми принципами й законами: буде викладатися православне, римо-католицьке, протестантське церковне життя й догматика. Зрозуміло, що вищий навчальний заклад, у тому числі й УКУ, мусить шанувати гідність і свободу кожного члена цієї науково-навчальної спільноти. У нашому університеті студентом може бути навіть атеїст, однак навряд чи він схоче вчитися на богословському факультеті. Немає принципового заперечення щодо того, що людина, яка не є греко-католиком чи не є віруючою, може вчитися в цьому закладі й користатися ним. 

Ми повинні бути відкритими для всіх людей, які мають добру волю рости інтелектуально й духовно. Суть нашої християнської віри полягає в тому, що людина була сотворена Богом на Його образ та подобу і що до невід’ємних характеристик людини належить свобода. Як нікого не можна присилувати до любові, так не можна присилувати когось до правдивого автентичного духовного пережиття. Можна лише пропонувати. 

Я розумію, що не кожен читач відразу буде переконаний у тому, що можна поєднати чітку духовну ідентичність з повною свободою, але я запрошую відвідати наш університет і побачити, як ми змагаємося з цим великим викликом — формувати цілісну, нероздвоєну людину. І, звичайно, ми не відмовляємося від порад, як за цю складну проблему краще братися. 

Щодо нашого прямого «підпорядкування» ієрархії УГКЦ, то мушу пояснити, що УКУ був покликаний до життя громадською організацією, яка була створена з представників ієрархії й мирян УГКЦ. Ця громадська організація обрала Надзірну раду — Сенат університету, в якому є православні, католики й некатолики, миряни й духовенство, представники з Києва, Європи й Північної Америки. Ця Надзірна рада з десяти членів має завдання вибирати ректорів закладу й нових членів (самооновлення), а також визначає всі принципові й стратегічні напрями діяльності й розвитку закладу. Таким чином, наша структура юридично є приватним закладом, який не створено безпосередньо Церквою (УГКЦ), однак Церква є зацікавленою й заангажованою в ньому і впливає на його діяльність через своїх представників у керівних структурах. Одночасно УКУ зберігає свою інтелектуальну автономію, необхідну для сповнення своєї місії. Маємо багато найрізноманітніших планів. Але зараз не час для гучних декларацій. Інавгурація відбулася, свята пройшли і тепер треба закочувати рукави й здійснювати обіцяне. В цьому році ректорат поставив собі за мету формування навчальних програм, розширення бібліотеки, розвиток міжвузівських зв’язків, зокрема, з Львівським університетом, з яким ще ЛБА мала підписаний документ про співпрацю. До речі, ректор університету професор Іван Вакарчук є членом Сенату УКУ, що відкриває нові можливості для співпраці. Іншими словами — настав час конкретної праці, яка буде найкращим свідченням намірів і реальної здатності цього нового навчального закладу.

Записала Леся ГОЛОВАТА

Джерело: Газета “День” №172, (2002)

Related Posts

“Світ ще ніколи не був таким українським”. Передріздвяне інтерв’ю для УП.

“Українська правда” вирішила підсумувати рік разом з Борисом Ґудзяком – інтелектуальним авторитетом, головою Філадельфійської архиєпархії УГКЦ у США, президентом…
Читати повністю