Його постать полонила мене

Кореспондент: Отче Борисе, Ваше дитинство та юність припали на час чи не найактив­нішої діяльності Патріарха Йосифа в діаспорі. Розкажіть, будь ласка, яким був його вплив на Вас у ті роки.

Отець Борис: Патріарх Йосиф опинився на Заході в 60-х роках, коли наша еміграція переживала глибоку кризу своєї тотожності. Минуло двадцять років після війни. Старша еміграція вже вкор­інилася, а повоєнна ще перебувала в невизначеності. Тоді й відбулася зустріч цих двох еміграцій — пер­шої, яка перебувала в тісних взає­минах з Церквою, і другої, яка вно­сила в життя української діаспори дуже сильну політичну та націо­нальну мотивацію. У цьому про­цесі бракувало лідера. Ним, влас­не, й став Патріарх Йосиф, праця якого виробила новий напрям, дала енергію, “причину, щоб бути” діас­порі, зокрема українцям-католикам. Він став голосом України в діаспорі і в цілому світі. Цей го­лос був дуже переконливий, силь­ний, на нього не можна було не звертати уваги. Мене постать Пат­ріарха полонила своєю харизмою. Для мене дуже важливою була віра Патріарха Йосифа в те, що Господь працює в українському народі та в українській Церкві.

Кор.: Яке значення мала для Вас приналежність до Східної Церкви, східної церковної тра­диції тоді, коли Ви були моло­дим?

О. Борис: Досить велике, бо тоді існувала проблема гібридизму. Сто­літтями наша Церква і богослужеб­не життя перебували під впливом Заходу. Це продовжувалось і в діас­порі після війни. Тоді стали по­мітними різні американські впливи. Сьогодні, для прикладу, в Америці не знайдете жодного греко-католицького храму без лавок. Але якщо в протестантських церквах основ­ний момент — проповідь, яку оче­видно можна слухати сидячи, то в нашій церкві така зміна автоматич­но передбачає інший спів, настрій, іконографію. Я не кажу про плюси чи мінуси, а просто намагаюся з’я­сувати, які зміни може викликати навіть такий незначний вплив. На­приклад, Церква на Заході стала м’якою і зручною. А Патріарх Йосиф був свідком Церкви концта­борів. Тому його позиція контрас­тувала з тим, що існувало на Заході, змушувала людину думати, декого бентежила, інших відштовхувала.

Кор.: 1980 року Ви приїхали в Рим учитися. Якою була Ваша перша зустріч з Патріархом?

О. Борис: Моя перша безпосе­редня зустріч з Патріархом Й. Сліпим відбулася 1968 року, коли мені було вісім років. Я вітав Блаженнішого від імені Сіракузької громади. Нас, двох дітей, одягну­ли в національні строї, і ми вітали його квітами на Сіракузькому летовищі. Того ж року я бачив Патр­іарха, коли він відвідав пластовий табір “Вовча тропа”. А вже 1975 року ми з батьками приїхали до Рима. Тоді там проходили Ук­раїнські Дні, і вперше наша Церк­ва урочисто молилася в соборі Св. Петра за Патріарха Києво-Галицького і всієї Русі-України. Тільки через чотири роки я знову приїхав у Рим, щоб розпочати навчання. Блаженніший на той час був уже кволим 89-річним дідусем. Це було для мене цілковитою несподіван­кою. Фізично він був досить сла­бий, підводила його й пам’ять. Патріарх тоді переїхав жити у Ватикан, і ми бачили його щодня. Розмови з ним були дуже прості, вони не торкалися загальних тем, споминів. Ми ж не могли бути ініціаторами інтерв’ю з Патріар­хом, бо пам’ятали, що Блаженні­ший виховувався за австрійських часів, коли в розмові треба було виявляти певну стриманість. Але нам вистачало бути в його присут­ності. Блаженніший ввечері правив Літургію, а після неї виходив надвір. Часто він здійснював ко­роткі прогулянки, а вже пізніше лише сидів на свіжому повітрі. Моя кімната була над тим місцем, де він сидів. Я міг його чути й ба­чити і завжди старався вийти, щоб привітатися з Блаженнішим, побу­ти з ним. І так ми спілкувалися. Те, що я зустрівся з Блаженнішим тоді, коли він був уже…  дуже злагідні­лим, вважаю Божим Провидінням, бо для мене Патріарх залишився саме таким. Я не зіткнувся з гос­тротою його характеру. 

Кор.: Відразу після переїзду до Рима Глава Української Греко-Католицької Церкви Йосиф Сліпий робить спроби започат­кувати діяльність Українського Католицького Університету, який би перебрав на себе функції Львівської Богословської Ака­демії. В чому, на Вашу думку, причина такої терміновості?

О. Борис: Блаженніший був гли­боко ерудованою людиною. Він та­кож мав великий життєвий досвід. Впродовж усього свого життя Бла­женніший осмислював значення Церкви, різні аспекти церковного життя. Він мав нагоду відчути силу Божого перста. Божої руки у своє­му житті. Патріарх випромінював глибоку віру й упевненість у тому, що “врата ада ніколи не запанують над нею”. Досить навіть поверхово оглянути історію Української та Вселенської Церков, щоб побачити, що розквіт церковного життя дуже часто був пов’язаний з процесами інкультурації, тобто вкорінення християнської проповіді в культу­ру. Блаженніший усвідомлював це. Мабуть, тому він розвивав не лише церковну науку, але також був пат­роном гуманітарних наук, мистецт­ва. Врешті він не тільки створив УКУ, завдяки його підтримці про­довжив свою плідну працю й Украї­нський Вільний Університет.

Кор.: Зі студентського сере­довища, в якому Ви навчались у Римі, вийшла ціла когорта нау­ковців, зокрема, о. Андрій Чировський — директор інституту Східнохристиянських студій ім. Андрея Шептицького в От­таві, о. Андрій Онуферко — істо­рик, богослов, Михайло Петро­вич — літургіст, директор Бібліотеки ЛБА, о. Іван Дацько — визначний діяч екуменічного діалогу. Чи й на Вас Патріарх Йосиф мав вплив як науковець?

О. Борис: Ми не мали з Блаженнішим розмов на наукові теми. Але він дуже часто наголошував на важливості науки, яка б відповіда­ла на питання людини, на питання народу. Я думаю, що саме це найб­ільше впливало тоді на тих моло­дих науковців, які сьогодні добре відомі в наукових колах.

Кор.: Чи мають усі ті люди, які пережили на собі вплив Патріарха, якісь спільні риси, що їх вирізняють?

О. Борис: Вони є тими пред­ставниками нашої Церкви, які тво­рять мости між Україною та діас­порою, між Україною і світом. Таким чином, вони — дуже важли­вий чинник нашого церковного життя. Кожен з них мусив прояви­ти ініціативу, пережити матері­альні труднощі, витримати загаль­не нерозуміння й брак підтримки. Однак це їх тільки мобілізувало й гартувало. Мабуть, саме Патріарх Йосиф був для них прикладом у всьому, адже він у багатьох спра­вах ішов проти течії.

Кор.: Сьогодні дуже часто на­голошується, що Академія є по­слідовницею того навчального закладу, ректором якого був — тоді ще отець — Йосиф Сліпий. Однак ці Академії значно й відрізняються. Бодай, взяти до уваги те, що в сьогоднішній Ака­демії вчаться миряни, а серед них особи жіночої статі. За ректора Й. Сліпого Академія була розрахована виключно на кандидатів у священство.

О. Борис: Академія 30-х років відрізняється від сучасної так само, як 30-ті роки відрізняються від на­шого часу. Як тоді, так і тепер є певні незмінні принципи роботи Академії. Щодо Патріарха Йосифа, то він прагнув, щоб Академія відпо­відала потребам свого часу, і цей принцип зберігається й нині. Крім того, Патріарх Й. Сліпий хотів, щоб Академія йшла назустріч духовним і церковним потребам. Це також — глибоке прагнення ЛБА на порозі XXI ст. Ректор Й. Сліпий ставив високі навчальні й наукові вимоги, старався, щоб викладання було на належному рівні, акцентував увагу на вивченні іноземних мов, зокре­ма латинської. І сьогодні Академія дає студентам змогу опанувати кла­сичні мови, а також мову міжнарод­ного спілкування — англійську. Рек­тор о. Й. Сліпий вимагав від викла­дачів, щоб вони друкували свої праці. Цей принцип — важливий і тепер: хоча Академія ще дуже мо­лода, вона вже має кілька десятків публікацій. А щодо навчання жінок, то ця зміна відбулася після II Ватиканського Собору. Тоді по-новому було потрактовано роль жінки в Церкві. І я вірю, що наше духовне і церковне життя лише скріпиться, коли українське богослов’я загово­рить устами жінок.

З ректором ЛБА о. д-ром Борисом Ґудзяком розмовляв Андрій КУРЛЯК

Джерело: Арка № 7, Вересень 2000