Так буває не часто: визначена тема для інтерв’ю, сформульовані питання очікують свого відповідача, а останнього нема і нема. Але так сталося цього разу: потреба висвітлити невирішені питання, пов’язані з організацією богословської освіти у нашій Церкві вже неодноразово підтверджувалася листами читачів, але проблемним виявилося знайти людину, яка була б достатньо обізнаною в цих справах. І ось вибір випав на давнього знайомого читачів нашого часопису д-ра Бориса Гудзика, який впродовж двох років очолював комісію по відновленню Львівської Богословської Академії, а сьогодні займає посаду віце-ректора цього закладу.
– Пане докторе, коли ми говоримо, що Львівська Богословська Академія відновила свою діяльність, то винаголошуємо, в основному, те, що поновилося свого часу насильно закрите. Але чи справді Академія-94 могла постати у тих самих «параметрах», в яких існувала до 1944 року? Адже так багато від того часу змінилося.
– Справді, за останніх 50 років багато чого в Україні зазнало змін, у тому числі, життя Церкви. І коли відновлювалась Богословська Академія, цей фактор брався до уваги. Тому перспектива, зразки минулого, були лише одним чинником у творенні відновлюваної структури Академії. Наприклад, до 1944 року у ЛБА навчалися лише кандидати до свяшенства, причому, лише греко-католики. Не вчилися тоді навіть, монахи та монахині. Зараз Академія фактично є відкрита для усіх: одне відділення призначене для вишколу кандидатів на єпархіальне священство Львівської, Зборівської, Коломийської та Дрогобицької єпархій, на другому, загальному відділенні, вперше в історії України вищу богословську освіту можуть здобути мирянки та монахині, а також й представники чоловічої статі, які не висвячиватимуться. Важливо зазначити, що в Академії, яка відновлена Греко-Католицькою Церквою, навчаються не лише греко-католики. Серед наших студентів є і православні, і римо-католики, в майбутньому будуть і представники інших конфесій.
Ще одним нововведенням є те, що вся програма навчальних курсів Академії спрямована на відновлення східної християнської традиції церковної тотожності. Такий рух у Греко-Католицькій Церкві розпочав Митрополит Шептицький, потім продовжував Йосиф Сліпий. І все ж, у теперішньому поверненні до східної традиції нововідновлена Академія дуже різниться від Академії часів цих великих мужів нашої Церкви. Тоді навчальна програма була зорієнтована на західні філософію та богослов’я. Тому в контексті Вашого запитання поворот до східної християнської традиції є чітким новаторством. Це повернення до традиції не є ностальгічним, якимсь тужливим відрухом до того, що було, це не ретроспектива, а, швидше – будування фундаментів для перспективної праці. Отже, духовне життя ми розуміємо як таке, що відбувається у сучасному моменті, але надією спрямоване у майбутнє. Тому наша програма має глибинний принцип – служити духовному розвитку людини як тепер, так і в майбутньому, і не лише в Україні. Якщо так, то навчальна програма повинна брати до уваги всі складні питання, дилеми, перед якими стоїть людина у постмодерному суспільстві.
Реалії такі – Україна вже не є християнською державою, українське суспільство є плюралістичне, населення – високоосвічене, українці – це вже не є переважно селяни. Зрозуміло, Церква і християнська наука може розвиватися лише тоді, коли свідома цієї дійсності. Тому ми поставили перед собою завдання переосмислити візантійську християнську спадщину, яка показала свою живучість у різних історичних контекстах впродовж двох тисячоліть, з тим, щоб Євангельську Благовість нести по-новому. Це є, звичайно, комплексне завдання, тому його неможливо вирішити через рік чи два, тобто, воно є завданням кожної наступної доби. Думаю, що для кожного періоду, який настає, воно буде сформульоване по-новому, з урахуванням напрацювань. Ми повинні навчитись розуміти, інтерпретувати незмінну Благовість. І саме тут – те цікаве поєднання, яке має сіни уосіблення у Христовому поєднанні Божого і людського, вічного та історичного. Тобто, цей творчий життєвий процес втілений у самому Христі, який був Богом-чоловіком, ввійшов у історію в дуже конкретний період, але об’явив універсальні істини, які є для нас і сьогодні міродайними.
– Окрім Львівської Богословської Академії, в Україні сьогодні працює ще кілька вищих навчальних закладів, де студіюють богословські науки. Чи можна говорити, що в них також є така особлива цікавість до східної християнської традиції?
– Думаю, що зацікавленість є. Але, два роки працюючи над підготовкою програмних документів ЛБА, ми мали нагоду подумати, куди насправді прямуємо. Комісія відновлення Академії, консультуючись з різними спеціалістами, застановлялася над фундаментальними питаннями: якою повинна бути навчальна програма, на чому ставитимуться акценти? У цих дискусіях були висловлені різні думки, які остаточно злилися в одну спільну візію нашого закладу. Тому у нас з програмні документи, які місію чи завдання, або спосіб діяння цього навчального закладу описують. Таких чітко виражених напрямків я в подібних закладах не зустрічав, хоча і не заперечую, що вони існують. Ми широко розповсюджуємо наші становчі документи для того, щоб з них могли користати інші вузи.
– Що стосується загального відділення, на якому можуть вивчати богословські дисципліни, також і миряни. Є щось подібне в інших богословських вузах?
– Наскільки мені відомо, миряни мають змогу вивчати богословські дисципліни на чисельних катехитичних курсах. Однак, ще одного вузу, який би давав змогу мирянам отримати ступінь бакалавра філософії та богослов’я, в Україні більше немає.
– Для багатьох мирян в нашій країні така особлива зацікавленість східною християнською традицією майже однозначно трактується як відвернення від західної. Що Ви думаєте з приводу такої постави?
– Всяке духовне життя виключає екстремізм думання. Акцент на східних аспектах християнської духовості не перекреслює потреби ґрунтовного знайомства зі скарбами західної християнської традиції. Зрештою, українська культура і визначається поєднанням цих двох начал. На наших теренах вже не раз відбувався цікавий синтез Заходу та Сходу. Тому і в перебігу нашої праці, думаю, буде те саме. Основний критерій для нас – не життєдайність тих заходів, до яких вдаємося. З одного боку, ми переконані, що християнський Схід має унікальну спадщину, яка є нашою, а тому її слід ближче запізнати;. з другого, ми свідомі того, що західні джерела духовості також є цілющими для нас.
– Впродовж практично всієї історії існування нашої Церкви активне зацікавлення християнським Сходом піддавалося гострій критиці як певними колами у самій Церкві, так і ззовні. Навіть Митрополит Андрей Шептицький у своїх стараннях мав опозицію серед своєї пастви. Як стоять справи на цьому Грунті сьогодні?
– Думаю, що в певних колах критичне ставлення до візантійської спадщини і до потреб її вивчення існує, в основному, на рівні абстрактного переконання, а не чітко висловленого аргументу. Мені ж видається, що ці переконання із самою візантійською спадщиною мають мало спільного. Ненависть до такої спадщини українця-християнина межує з ненавистю до самого себе. І це, здається, починають розуміти ті, хто противився її духові. З другої сторони це не означає, що такі прояви візантійської історії чи культури не можна піддавати критиці. Одним словом, сліпа боротьба зі здоровими східними началами в українському середовищі, в основному, пройдений етап. Зрештою, західні християни, як протестанти, так і католики, у тому числі і сам папа Римський, підкреслюють важливість та універсальність східної богословської духовної та літургійної традиції. Якщо так, то навіть той, хто уповаюче дивиться на Захід і тільки туди, рано чи пізно прийде до свого рідного.
– Російська Православна Церква завжди підкреслювала свою провізантійську лінію. Чи може відбутися зближення УГКЦ з РПЦ на основі цього спільного зацікавлення?
– Якщо під словом «зближення» Ви маєте на увазі злиття, то, звичайно, що ні. Якщо ж здорове, а то й необхідне християнське примирення, взаєморозуміння та співпраця для поширення Євангелія та скріплення тотожності наших народів, то, дай Боже, щоб так було.
– Чи підтримує ЛБА контакти з іншими богословськими вузами в Україні?
– Так. У нас є контакт із Римо-Католицькою та Православною Богословською Академіями. Але, на жаль, вони ще не є достатніми. Процес взаємного знайомства набуває певного розвитку. І це обнадійливе явище.
– Чи існує сьогодні в Україні певний інститут, який би координував працю богословських навчальних закладів?
– Наскільки мені відомо, такої структури ще не створено. Треба ствердити, що через відомі історичні обставини урядові структури, які відповідають за вищу освіту в Україні, не мали змоги здобути досвід відносно організації богословської освіти. Наша Академія, програма якої формувалася за консультаціями провідних вчених світу, готова своїм досвідом ділитися як із навчальними закладами, так і з урядовими структурами, які є чи будуть покликані до сприяння розвитку богословської освіти в Україні.
Розмову вів Петро ДІДУЛА.
Джерело: “Вірую” №25. 1995, жовтень
