ВІД ГОЛГОФТИ – ДО ВОСКРЕСІННЯ


У приміщенні актового залу Львівського Державного університету пройшла наукова конференція, присвячена 50-річному ювілею горезвісного Львівського Псевдособору 1946 року. Цю акцію організував і провів Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, а її головною темою була історична доля Греко- Католицьких Церков у Центрально-Східній Європі після Другої світової війни.

Важким і трагічним був шлях, на який довелося ступити УГКЦ. Упродовж майже всього свого історичног існування її цькували і переслідувала на її долю випало чимало страшних випробовувань. Спочатку намагалися її поглинути польські латинізатори і ворожий Україні західний протестантизм, а згодом і московський імперіалізм наклав свою загарбницьку лапу на нашу Церкву, яка саму ввійшла у процес адміністративної розбудови і духовного становлення як гілки Східного християнства.

Дехто навіть порівнює шлях Української Греко-Католицької Церкви з шляхом, який пройшов протягом свого земного життя Ісус Христос. Адже її народження, як і народження Спасителя біло довгоочікуване і овіяне сподіванням на визволення від духовного та національного гніту. А її становлення і наполеглива розбудовча праця – так схожі на образки життя Ісуса і Назареті. Однак найбільш вражаючою паралелю між УГКЦ і Христом є Хресна дорога  Голгофта. Одягнути терновий вінець та скривавлену багряницю випало і на долю Української Греко-Католицької Церкви…

П’ятдесят років минуло з того часу, коли у березні 1946 року «Ініціативною групою» у складі отців Гавриїла Костельника, Антона Пельвецького і Михайла Мельника під тиском органів НКВС було скликано Львівський «Собор», на якому нечисленна група наляканих священиків відкликала і скасувала умови Берестейської унії 1596 року з Римом, а також проголосила приєднання УГКЦ до «Прабатьківської» Московської Церкви. Історично доведеним фактом є неканонічність цього «Собору» (на ньому не був присутнім жоден український єпископ), а в документах і, зокрема, підписах рішень «Собору» були прізвища осіб, які давно померли.

Абсурдність і безпідставність усіх постанов Львівського Псевдособору – очевидні, однак саме від цієї горезвісної дати починається відлік найбільш драматичних сторінок у історії Української Греко-Католицької Церкви, її Голгофта…

Християнське вчення твердить: «Без терпінь і хреста – немає Воскресіння», і цю незаперечну істину добре засвоїла УГКЦ. Заповнені тюрми і концентраційні табори, розстріли і катування, моральна і соціяльна зневага – ось, що чекало нашу Церкву на її майже п’ятдесятилітньому Хресному шляху до Воскресіння… 

Але довгоочікуваний час визволення прийшов. Світло духовності і свободи перемогло тоталітарну темряву і зараз настав час озирнутися назад, щоб об’єктивно оцінити і науково та духовно осмислити жахливу дійсність катакомбного існування УГКЦ. Саме цим проблемам і питанням була присвячена конференція, яка відбулася у Львівському Державному університеті. 

Урочистості присвячені 50-літтю Львівського Псевдособору розпочалися ще 6 березня відкриттям у приміщенні Музею Історії Релігії виставки: «Голгофта. До 50-річчя трагедії ліквідації УГКЦ радянською владою». На виставці широко представлені цінні документи, фотографії і речі, які так чи інакше були пов’язані з катакомбним життям УГКЦ. Цього ж дня увечері Інститут Історії Церкви і «Українська Молодь Христові» представили нову виставу молодіжного театру «Мета»: «Ми повернулись» (за творами Віри Вовк та спогадами священиків — учасників підпілля).

Однак основний наголос ювілейних заходів було зроблено на науковій конференції, яка тривала на трьох засіданнях і стала кульмінаційним моментом урочистостей. Відкрив конференцію владика-протосинкел Львівської Архієпархії Юліян Ґбур, а вступне слово до присутніх виголосив директор Інституту Історії Церкви віце-ректор Львівської Богословської Академії Борис Ґудзяк.

На конференцію також завітали ординарій Самбірсько-Дрогобицької єпархії Юліян Вороновський, ординарій Коломийсько-Чернівецької єпархії Павло Василик, Владика Любомир Гузар, священики, члени монаших згромаджень, професори і студенти Львівської Духовної Семінарії, Львівської Богословської Академії, Львівського Державного університету та інших ВУЗів України та світу.

— Ми, історики, не повинні осуджувати і виносити вироки, але покликані, щоб дати об’єктивну оцінку не так давно минулим подіям і їх учасникам…— сказав, у своїй доповіді про о.Гавриїла Костельника головуючий конференційними засіданнями Борис Ґудзяк. І саме така об’єктивна, правдива оцінка виявилась основною в усіх виступах. А було їх чимало. Заступник директора Інституту Історії Церкви Олег Турій прочитав доповідь професора політичних наук з Оттави Богдана Боцюрківа про ліквідацію УГКЦ. Священики Юрій Сабов та Даниїл Бендас розповіли про репресії на Закарпатті. Цікаву промову про долю деканів Львівської Архієпархії у 40-50-х роках виголосила Лідія Купчик зі Львова, а Станіслав Стемп’єнь з Перемишля, Роберт Летц з Братіслави, отець Роман Мизь з Нового Саду і Володимир Чорній зі Львова відкрили перед присутніми жахливі сторінки історії переслідувань УГКЦ у Польщі, Словаччині, Югославії та Болгарії. Однією з  найбільш зворушливих була доповідь доктора права та історичних наук депутата Верховної Ради України генерал-майора Івана Біласа про роль органів державної влади СРСР у ліквідації УГКЦ. Пан Білас зачитав деякі документи, котрі до недавнього часу зберігаються в архівах КДБ як секретна інформація. Серед процитованих звинувачувальних актів був і вирок владиці Павлові Василикові, який цього дня був присутнім у залі…

Конференція завершилася переглядом документального фільму про Львівський псевдособор 1946 року, а 9 березня у Преображенському храмі була відправлена Архієрейська поминальна Служба Божа за всіх усопших, які були репресовані радянською владою під час ліквідації та переслідувань УГКЦ.

Юрій САКВУК

Джерело: Надія Церкви, №3-4. 1996, вересень-квітень

Related Posts