Коли ректор був студентом

І в монастирі, і на баскетбольному майданчику, можна зустріти нині 40-річного ректора Богословської академії отця доктора Бориса Гудзяка

Ще не так давно отець доктор Борис Ґудзяк, який нині є рек­тором Львівської бо­гословської академії, був американцем.

— Мої батьки, — розповідає він, — походять із Золочівщини. Молодими під час Другої світової війни, коли наступа­ла вдруге Червона армія, вони виїхали з України — ко­жен іншим шляхом. Батько потім навчався у Німеччині, там закінчив університет. Мама жила і працювала в Австрії. Згодом обидвоє опи­нились у Сполучених Штатах Америки, познайомилися в Нью-Йорку. У 1951 році одру­жилися. Дітей у них довго не було. У місті Сиракузи, (штат Нью-Йорк), я народився у 1960 році. Батько там працю­вав стоматологом. Звідси, так би мовити, моє американсь­ке походження.

— В якій школі Ви навча­лися—- в американській?

— У нас при греко-като­лицькій церкві була щоденна школа, яка визнавалася дер­жавною. У цій приватній школі я і вчився. Середню школу закінчив у Сиракузах. А потім вступив до університету, де студіював на двох факульте­тах —  біологічному і філософсь­кому.

— Отче, а чому саме ці факультети Ви обрали? Це визначилося ще у школі чи хтось вплинув на вибір?

— У школі мені завжди най­краще давалися точні науки, зокрема, математика й біо­логія. Але вже наприкінці на­вчання в середній школі я знав, що хочу бути священи­ком.

— Чи були для цього якісь передумови, схиль­ність?

— Це було просто відчуття духовного покликання, внутрішнє відчуття.

Утверджуючись у своєму бажанні, я вирішив: перед тим як вступати до семінарії, закінчити університет. Адже в семінарії і так треба було вивчати філософію, отож я за­кінчував біологію і паралель­но здобував диплом з філо­софії.

Після університету я по­їхав до Рима, до Колегії св.Софії при Українському ка­толицькому університеті, який був заснований патріархом Йосифом Сліпим. Дуже хотілося жити в Римі — молодому хлоп­цеві це було цікаво, але пере­дусім мріяв вчитися під опікою Йосифа Сліпого. Там мені зарахували філо­софську підготовку, бо в Римі перед богословською освітою обов’язковим є дворічне на­вчання філософії, як і в нашій Академії. За програмою бакалаврату з богослов’я навчався в одному з римських універ­ситетів — Урбанському. А після цього з благословення патрі­арха Йосифа повернувся у Штати і вступив до аспірантури. Але з певною зміною на­пряму: це був славістичний факультет Гарвардського університету. Зі славістики я пе­рейшов на історію.

Але будучи у Штатах, я ніколи не покидав думки про священство. Зазначу, що, на­вчаючись у Римі, будучи сем­інаристами колегії, ми готува­лися до священнослужіння в Україні. Звичайно, в 70-80-х роках це було абстракцією. Але патріарх Йосиф заохочу­вав нас думати про Україну, плекати солідарність з нею. Він видавав українською мовою книжки – богословські, наукові, які в Україні не могли тоді дру­куватися. Складав їх у схови­ще і говорив: “Прийде час, коли вони будуть потрібні”.

— Отче, а в ті роки Вам хоча б раз вдалося побува­ти в Україні?

— Україну я відвідав уперше в 1978 році як турист. Непрос­то мені було дістатися сюди. В 1986 році, будучи два місяці у Польщі, намагався отрима­ти візу до Львова, але мені її не дали. І я чекав іншої наго­ди. Останні роки мого навчан­ня в аспірантурі Гарварда збіглися зі змінами в Україні. Як аспірант, я брав участь в американських конкурсах на науковий обмін з Радянським Союзом. У 1988 році я потра­пив на півроку до Києва. 

Якраз тоді Лесь Танюк зі своїм театром почав віднов­лення літературної спадщини. Мені довелося зустрічатися з українськими дисидентами, поетами Сверстюком, Драчем, Павличком, відомими вченими-україністами. Я був при­кріплений до Інституту літературознавства Київського уні­верситету. Це перебування дало мені нагоду ще в ті часи увійти в контакт з підпільною Українською греко-католицькою церквою. Я познайомився із священиками, а згодом і з єписко­пами греко-католицького підпілля. У 1989 році я на дев’ять місяців отримав стипендію у Польщі. З Польщі приїжджав в Україну. У 1990 році приїздив сюди тричі. Був одним із організа­торів з’їзду української хрис­тиянської молоді у Львові.

Після цих літ і поїздок в Україну для мене вже було од­нозначним, що я хочу реалізу­вати ту, здавалося б, абстрак­тну мрію, яку поселив у наших серцях патріарх Йосиф Сліпий — працювати в Україні, бути священиком Львівської архіє­пархії.

У міжчасі я взяв участь у конкурсі на постдокторську стипендію. Це була амери­канська стипендія, яку нада­вали після захисту докторсь­кої праці (а захистив дисерта­цію я у травні 1992 року). Ця стипендія була досить щед­рою. Я її використав для того, щоб приїхати в Україну. На підставі тієї стипендії постав Інститут історії церкви. А цей Інститут, у свою чергу, став базою для відновлення Бого­словської академії.

Два роки тривав процес підготовки, осмислення, якою мала б бути сучасна академія. Це відбувалося з ініціативи і благословення Мирослава Івана Любачівського. Дуже важливу, стиму­люючу роль відіграв отець доктор Іван Дацько, який був генеральним вікарієм Львівської архієпархії, і отець Михайло Димид, з яким ми були колегами й однокурс­никами в семінарії в Римі.

Академія відродилася у 1994 році, а я вирішив повер­нутися на студентську лаву. І знову поїхав до Рима — на по­дальше навчання з богосло­в’я. Навчався у Папському орієнтальному інституті. Цей зак­лад спеціалізується в східно­му християнстві. А вже після цього повернувся до Львівської богословської академії, був віце-ректором з навчальної ро­боти, а цього року сенат обрав мене ректором.

— Будучи ще студентом університету і мріючи ста­ти священиком, Ви чимось вирізнялися з-поміж одно­курсників? Своїми зацікав­леннями, ставленням до студентського життя?

— Моє відчуття покликаності до священства було дуже три­валим і стійким. Мої друзі цьо­го не розуміли. Знайомі моїх батьків обурювалися: чому людина, яка має здібності непересічного рівня, йде у цьому напрямку.

Я любив самоту, час на призадумування, молитву. Може, не кожен студент саме так проводить час, але, з іншо­го боку, багато молодих лю­дей переживають в юному віці такі моменти, коли хочеться замислитись. У той же час молодим я був дуже актив­ним в українському Пласті, грав у баскетбол, брав участь у лижних змаганнях, взагалі спортом займався досить серйозно, любив забави. Тоб­то я вважаю, що з усіма тими особливими нахилами я все одно був доволі пересічною мо­лодою людиною.

— Чи були у студентські роки захоплення дівчата­ми? 

— Було навіть так, що я мало не одружився, в усякому разі був близько того. Але мене дуже захоплювала наука, і коли ясною стала перспекти­ва праці в Україні, то це стало тоді пріоритетом для мене.

— Я знаю, що Ви так і не одружилися. А чому? Не можна?

— Можна. Я не одружився саме тому, що став священи­ком. Я відчував, що так мене провадить Господь, що саме в такий спосіб мені слід слу­жити.

— Ви навчалися в кількох американських вищих навчальних закла­дах, добре знаєте, як там живуть студенти. Чим американські студенти відрізняються від наших?

— Університетські студії я почав у 70-х роках. Сьогодні ми маємо поріг XXI століття. Тобто різниця не лише гео­графічна, але й хронологічна. Студенти в Америці мають багато більше дозвілля, еко­номічні обставини на них не тиснуть. Мені здається, що студенти в Україні швидше дозрівають до визначення своєї спеціальності чи одру­ження. В Америці це триває довше.

Думаю, якщо б провести, наприклад, таке опитування: скільки студентів в Україні сьогодні бажали б себе реалізувати за кордоном, то дуже високий процент людей зго­лосився б на цей вибір. Дай, Боже, щоб цей тяжкий час не був тривалим.

Якщо студенти кінця 80-х- початку 90-х років були натхненні, мали ідеал, надію змінити систему, то те­перішнє студентство, мені здається, не має такого ба­чення чіткої перспективи. Сьогодні потрібна спокійна інтегральна праця, яка вима­гає часу, потребує стабіль­ності, а та стабільність не є гарантованою. Як молоді люди вирішують зараз питан­ня — чи ризикнути своїм жит­тям, кинутися на глибоку воду? Мені здається, що дуже багато молодих людей сьогодні просто змочують пальці, щоб перевірити, якою є вода.

— Якими Ви хочете ба­чити Ваших студентів? Щось їх відрізняє від сту­дентів інших вузів, окрім того, що вони обирають собі саме таке покликан­ня? Чи Ви їх обмежуєте в чомусь?

— Я хотів би бачити нашо­го студента усміхненим, зі світлими очима, із піднесе­ною головою. Щоб студент був працьовитим. Щоб ко­жен студент розвивав ті та­ланти, які має. Щоб вони не боялися йти у світ і прикла­дати свої здібності до по­треб суспільства. Сьогодні без того не обійтися, щоб трошки поборотися. Не вис­тачить пропонувати якесь добро, треба самому його якось вкорінювати, плекати. Я надіюся, що наш випуск­ник буде витривалим у тому нелегкому змаганні.

— Ви, отче, маєте бага­то обов’язків, але чи вис­тачає часу на щось після роботи? Може, Ви пишете, малюєте чи музикою захоплюєтеся?

— Ми по середах граємо у баскетбол — працівники і сту­денти разом. Я стараюся брати участь. Залюбки ход­жу на концерти. У мене є така постанова: принаймні раз на тиждень піти на бас­кетбольний майданчик або на концерт. Отож дуже доб­ре, якщо можна робити і пер­ше, і друге. Раз на місяць чи на два дні я намагаюся відійти до монастиря — на суботу і неділю.

З ректором розмовляла Джемма ДОМБРОВСЬКА

Джерело: Високий Замок, 22 листопада 2000 року

Related Posts