І в монастирі, і на баскетбольному майданчику, можна зустріти нині 40-річного ректора Богословської академії отця доктора Бориса Гудзяка
Ще не так давно отець доктор Борис Ґудзяк, який нині є ректором Львівської богословської академії, був американцем.
— Мої батьки, — розповідає він, — походять із Золочівщини. Молодими під час Другої світової війни, коли наступала вдруге Червона армія, вони виїхали з України — кожен іншим шляхом. Батько потім навчався у Німеччині, там закінчив університет. Мама жила і працювала в Австрії. Згодом обидвоє опинились у Сполучених Штатах Америки, познайомилися в Нью-Йорку. У 1951 році одружилися. Дітей у них довго не було. У місті Сиракузи, (штат Нью-Йорк), я народився у 1960 році. Батько там працював стоматологом. Звідси, так би мовити, моє американське походження.
— В якій школі Ви навчалися—- в американській?
— У нас при греко-католицькій церкві була щоденна школа, яка визнавалася державною. У цій приватній школі я і вчився. Середню школу закінчив у Сиракузах. А потім вступив до університету, де студіював на двох факультетах — біологічному і філософському.
— Отче, а чому саме ці факультети Ви обрали? Це визначилося ще у школі чи хтось вплинув на вибір?
— У школі мені завжди найкраще давалися точні науки, зокрема, математика й біологія. Але вже наприкінці навчання в середній школі я знав, що хочу бути священиком.
— Чи були для цього якісь передумови, схильність?
— Це було просто відчуття духовного покликання, внутрішнє відчуття.
Утверджуючись у своєму бажанні, я вирішив: перед тим як вступати до семінарії, закінчити університет. Адже в семінарії і так треба було вивчати філософію, отож я закінчував біологію і паралельно здобував диплом з філософії.
Після університету я поїхав до Рима, до Колегії св.Софії при Українському католицькому університеті, який був заснований патріархом Йосифом Сліпим. Дуже хотілося жити в Римі — молодому хлопцеві це було цікаво, але передусім мріяв вчитися під опікою Йосифа Сліпого. Там мені зарахували філософську підготовку, бо в Римі перед богословською освітою обов’язковим є дворічне навчання філософії, як і в нашій Академії. За програмою бакалаврату з богослов’я навчався в одному з римських університетів — Урбанському. А після цього з благословення патріарха Йосифа повернувся у Штати і вступив до аспірантури. Але з певною зміною напряму: це був славістичний факультет Гарвардського університету. Зі славістики я перейшов на історію.
Але будучи у Штатах, я ніколи не покидав думки про священство. Зазначу, що, навчаючись у Римі, будучи семінаристами колегії, ми готувалися до священнослужіння в Україні. Звичайно, в 70-80-х роках це було абстракцією. Але патріарх Йосиф заохочував нас думати про Україну, плекати солідарність з нею. Він видавав українською мовою книжки – богословські, наукові, які в Україні не могли тоді друкуватися. Складав їх у сховище і говорив: “Прийде час, коли вони будуть потрібні”.
— Отче, а в ті роки Вам хоча б раз вдалося побувати в Україні?
— Україну я відвідав уперше в 1978 році як турист. Непросто мені було дістатися сюди. В 1986 році, будучи два місяці у Польщі, намагався отримати візу до Львова, але мені її не дали. І я чекав іншої нагоди. Останні роки мого навчання в аспірантурі Гарварда збіглися зі змінами в Україні. Як аспірант, я брав участь в американських конкурсах на науковий обмін з Радянським Союзом. У 1988 році я потрапив на півроку до Києва.
Якраз тоді Лесь Танюк зі своїм театром почав відновлення літературної спадщини. Мені довелося зустрічатися з українськими дисидентами, поетами Сверстюком, Драчем, Павличком, відомими вченими-україністами. Я був прикріплений до Інституту літературознавства Київського університету. Це перебування дало мені нагоду ще в ті часи увійти в контакт з підпільною Українською греко-католицькою церквою. Я познайомився із священиками, а згодом і з єпископами греко-католицького підпілля. У 1989 році я на дев’ять місяців отримав стипендію у Польщі. З Польщі приїжджав в Україну. У 1990 році приїздив сюди тричі. Був одним із організаторів з’їзду української християнської молоді у Львові.
Після цих літ і поїздок в Україну для мене вже було однозначним, що я хочу реалізувати ту, здавалося б, абстрактну мрію, яку поселив у наших серцях патріарх Йосиф Сліпий — працювати в Україні, бути священиком Львівської архієпархії.
У міжчасі я взяв участь у конкурсі на постдокторську стипендію. Це була американська стипендія, яку надавали після захисту докторської праці (а захистив дисертацію я у травні 1992 року). Ця стипендія була досить щедрою. Я її використав для того, щоб приїхати в Україну. На підставі тієї стипендії постав Інститут історії церкви. А цей Інститут, у свою чергу, став базою для відновлення Богословської академії.
Два роки тривав процес підготовки, осмислення, якою мала б бути сучасна академія. Це відбувалося з ініціативи і благословення Мирослава Івана Любачівського. Дуже важливу, стимулюючу роль відіграв отець доктор Іван Дацько, який був генеральним вікарієм Львівської архієпархії, і отець Михайло Димид, з яким ми були колегами й однокурсниками в семінарії в Римі.
Академія відродилася у 1994 році, а я вирішив повернутися на студентську лаву. І знову поїхав до Рима — на подальше навчання з богослов’я. Навчався у Папському орієнтальному інституті. Цей заклад спеціалізується в східному християнстві. А вже після цього повернувся до Львівської богословської академії, був віце-ректором з навчальної роботи, а цього року сенат обрав мене ректором.
— Будучи ще студентом університету і мріючи стати священиком, Ви чимось вирізнялися з-поміж однокурсників? Своїми зацікавленнями, ставленням до студентського життя?
— Моє відчуття покликаності до священства було дуже тривалим і стійким. Мої друзі цього не розуміли. Знайомі моїх батьків обурювалися: чому людина, яка має здібності непересічного рівня, йде у цьому напрямку.
Я любив самоту, час на призадумування, молитву. Може, не кожен студент саме так проводить час, але, з іншого боку, багато молодих людей переживають в юному віці такі моменти, коли хочеться замислитись. У той же час молодим я був дуже активним в українському Пласті, грав у баскетбол, брав участь у лижних змаганнях, взагалі спортом займався досить серйозно, любив забави. Тобто я вважаю, що з усіма тими особливими нахилами я все одно був доволі пересічною молодою людиною.
— Чи були у студентські роки захоплення дівчатами?
— Було навіть так, що я мало не одружився, в усякому разі був близько того. Але мене дуже захоплювала наука, і коли ясною стала перспектива праці в Україні, то це стало тоді пріоритетом для мене.
— Я знаю, що Ви так і не одружилися. А чому? Не можна?
— Можна. Я не одружився саме тому, що став священиком. Я відчував, що так мене провадить Господь, що саме в такий спосіб мені слід служити.
— Ви навчалися в кількох американських вищих навчальних закладах, добре знаєте, як там живуть студенти. Чим американські студенти відрізняються від наших?
— Університетські студії я почав у 70-х роках. Сьогодні ми маємо поріг XXI століття. Тобто різниця не лише географічна, але й хронологічна. Студенти в Америці мають багато більше дозвілля, економічні обставини на них не тиснуть. Мені здається, що студенти в Україні швидше дозрівають до визначення своєї спеціальності чи одруження. В Америці це триває довше.
Думаю, якщо б провести, наприклад, таке опитування: скільки студентів в Україні сьогодні бажали б себе реалізувати за кордоном, то дуже високий процент людей зголосився б на цей вибір. Дай, Боже, щоб цей тяжкий час не був тривалим.
Якщо студенти кінця 80-х- початку 90-х років були натхненні, мали ідеал, надію змінити систему, то теперішнє студентство, мені здається, не має такого бачення чіткої перспективи. Сьогодні потрібна спокійна інтегральна праця, яка вимагає часу, потребує стабільності, а та стабільність не є гарантованою. Як молоді люди вирішують зараз питання — чи ризикнути своїм життям, кинутися на глибоку воду? Мені здається, що дуже багато молодих людей сьогодні просто змочують пальці, щоб перевірити, якою є вода.
— Якими Ви хочете бачити Ваших студентів? Щось їх відрізняє від студентів інших вузів, окрім того, що вони обирають собі саме таке покликання? Чи Ви їх обмежуєте в чомусь?
— Я хотів би бачити нашого студента усміхненим, зі світлими очима, із піднесеною головою. Щоб студент був працьовитим. Щоб кожен студент розвивав ті таланти, які має. Щоб вони не боялися йти у світ і прикладати свої здібності до потреб суспільства. Сьогодні без того не обійтися, щоб трошки поборотися. Не вистачить пропонувати якесь добро, треба самому його якось вкорінювати, плекати. Я надіюся, що наш випускник буде витривалим у тому нелегкому змаганні.
— Ви, отче, маєте багато обов’язків, але чи вистачає часу на щось після роботи? Може, Ви пишете, малюєте чи музикою захоплюєтеся?
— Ми по середах граємо у баскетбол — працівники і студенти разом. Я стараюся брати участь. Залюбки ходжу на концерти. У мене є така постанова: принаймні раз на тиждень піти на баскетбольний майданчик або на концерт. Отож дуже добре, якщо можна робити і перше, і друге. Раз на місяць чи на два дні я намагаюся відійти до монастиря — на суботу і неділю.
З ректором розмовляла Джемма ДОМБРОВСЬКА
Джерело: Високий Замок, 22 листопада 2000 року
