Борис Гудзяк: “У 2004 році українці були собою”

Ректор УКУ вважає, що живучи за принципом “один крок вперед, один назад”, ми не можемо розігнатися.

І це символічно. Адже, мож­ливо, якби не Патріарх, доля Бориса Гудзяка скла­лася б зовсім по-іншому. Ми зу­стрілися 24 листопада, того дня ректорові УКУ сповнилося 49 літ.

Борис Гудзяк народився у США в українській родині, на­вчався у Сиракузькому уні­верситеті, згодом у семінарії в Римі. 1992 року здобув ступінь доктора славістики і візантиністики в Гарвардському університеті. А в Україну пере­їхав 1993-го, щоби працювати над відновленням Львівської богословської академії та ство­ренням УКУ.

— Багатьом українцям, які на­родилися у Сполучених Штатах, досить раз на кілька років від­відати свою історичну Бать­ківщину. Переїжджати ж в Укра­їну мало хто погоджується — над­то вже рівень життя різниться. А ви не жалкуєте, що переїхали назавжди?

— Я дуже щасливий, що живу в Україні, є священиком Львів­ської архиєпархії і працюю в Українському католицькому університеті. Батьки нас вихо­вували в українському дусі, з християнським світоглядом. Я не говорив англійською, допо­ки не пішов до школи. Однією з основних причин мого пере­їзду стало те, що юнаком я зу­стрічався з Патріархом Йосифом Сліпим. Він говорив, що нам треба готуватися до зміни в Україні. Я хотів жити серйоз­ним духовним життям, почав думати про священство. Пат­ріарх казав, що в Україні по­трібні люди, які будуть займа­тися богословською освітою. А я був замолодий, щоб йому не вірити!

Отож, я приїхав в Україну, бо в цьому була потреба. А нема більш вдячного життя, ніж відчувати, що ти потрібний. Тому переїзд мені дався легко. І нині, попри різні виклики, радісно живу в моєму місті Львові.

— Отче, якось ви сказали, що народ у нас не такий дурний, як це думають політтехнологи. А як досягти того, аби мудрість наро­ду нарешті вплинула на полі­тиків?

— Українцям треба бути со­бою. У різних обставинах, у різних історичних епохах, у не­далекому минулому, у сучас­ності можновладці часто хоті­ли, як із глини, ліпити україн­ський народ на свій лад. У 2004 році українці були собою. Вони свою гідність відстоювали. І це мало колосальне значення. Це змінило Україну, змінило кан­дидатів. Навіть попри те, що в них є ще дуже багато пороків.

Скажімо, Віктор Янукович сьогодні не є і не може вже бути тим Віктором Януковичем, яким він колись був. Кожен політик мусив доростати (чи доріс — це інше питання) до планки, яку йому ставить укра­їнський народ. Я маю таке пе­реконання: коли не буде катаклізмів, якоїсь війни чи еко­номічного завоювання, наше утвердження у гідності мушт­руватиме політиків. І цілу по­літичну систему буде виструнчувати.

— Ви наголошуєте, що полі­тики мусили змінитися під впливом народу, який ставив їм вищу планку. Та все ж у країні досі без­лад і корупція. Це значить, що планка була надто низько?

— Планка далі низька. Але вона є вищою, аніж була. Сьо­годні такої монополії впливу на пресу, яким потішається влада в Росії, Білорусі, Азербайджані, Туркменистані, ніхто собі в Україні вже не може більше дозволити. А в 2004 році ми до такого авторитаризму доходили. Нині маємо демократію, маємо багатьох кандидатів, а не тільки одного, якому вже гаран­тована якась перша посада. Разом із тим того, що й про­блем у державі багато, корупції (може, у дечому й більше, ніж раніше), заперечити не можна.

—- Отче, в Україні є такий сте­реотип, що порядна людина в політику не піде, бо ця владна система змінить її на гірше. То чи є чесним людям що робити в політиці?

— Мені здається, дуже важли­во, щоб добрі люди йшли в політику. Як вдасться людині втриматися там, покажуть час та історична перспектива, але це є дуже непроста і ковзка до­рога.

— Якось ви сказали, що вибо­ри виборами, а українці повинні вже вчитись своїми руками бу­дувати майбутнє, а не споді­ватись на владу. Та як це роби­ти?

— Візьміть, до прикладу, про­блему хабарництва. Хабара я можу ж не давати. Дехто каже, що це неможливо. Це ризико­вано, але можливо. І ми потре­буємо, аби в кожного була мужність сказати: “Я — не дам, просто не дам. Навіть якщо на цьому щось програю, я хабара, не дам”.

Не думаю, що будь-хто з на­ших кандидатів у президенти може сам змінити цю справу. У нас існує корупція, бо цього хочуть. Я переконуюсь, що є багато людей, які не вірять, що в УКУ нема хабарів. Хочуть, щоб було. Тому що корупція для тих, кому грошей не бра­кує, вирішує питання “лег­шим” способом, і ніякий політик сам не змінить цього, якщо не буде загального бажан­ня позбуватися хабарництва в усього народу.

— Часто таку ситуацію пояс­нюють тим, що старше покоління вже звикло жити в корумпованій країні. Ви працюєте з молоддю. Чи готова вона боротися із цим?

— Я не можу твердити про всю молодь. Знаю, що до УКУ багато приходило саме тому, що в нашому університеті ко­рупції не було. Молоді люди різні. Є такі, що не хочуть ко­рупції, бо не мають тих грошей, які треба було б давати. Вони з незаможних сімей. Але в нас і немало молодих людей, яких батьки розпестили. Вони вва­жають, що дитині повинні все дати. У результаті виходить, що син чи дочка ще не одружили­ся, а вже мають хату, іномарку — все, що зазвичай поколін­нями здобувалося. І коли ти отримав даром це все, є споку­са відхилятися від системної, послідовної, важкої праці, якою здобувається правдива освіта. Молодь клює на цей заманли­вий гачок.

Загалом корупція — не лише питання грошей, це бажання магії — мати щось за ніщо. Тому корупція висока там, де про­цвітають забобони, астрологія. Це така людська схильність: “А ну ж мені вдасться, не жертву­ючи, мати великий здобуток”. Так у житті не буває.

Сюди ж можна додати наше ставлення до критеріїв якості, яке теж провокує багато про­блем. У якомусь вузькому се­редовищі можна продати аби­що, “гнати халтуру”, так би мовити. Але на ширший, сві­товий ринок не вийдеш зі своїм поганим продуктом. Тому ця відкритість економіки і ко­мунікації є спонукою нам пра­цювати на совість.

— І звідки в українців узялись такі непривабливі риси?

— Думаю, основна причина в тому, що ми маємо певні поро­ки — це жахіття нашої історії. Адже людина, яка відчуває свою гідність і свою свободу, не по­требує корупції, вона не потре­бує безправно захоплювати, за­безпечуватися чимраз більшим капіталом, порожніми титула­ми, ерзацною славою.

Нашу гідність топтали, дуже часто принижували, і тому в нас є такий комплекс перестрашеного, котрий думає, як себе за­безпечити будь-якими засо­бами. Цей комплекс іноді сві­домий, хоча частіше підсвідо­мий

I не може бути інакше, бо на нашій землі 17 мільйонів укра­їнців загинули через різні фор­ми насилля в XX столітті. Тоді система стежила за людиною, нищила комунікації і пере­довсім намагалася затруїти міжособисте довір’я. Тому ми не віримо системам, не віримо, що може бути якась система­тична спільна праця, яка має довгострокову мету. Бо систе­ма завжди нас нищила, систе­ма є небезпечною, а не плідною. Тому хапаємо те, що можна вхопити сьогодні — будь-якими методами.

— Отче, то де ж вихід із цього замкненого кола?

— Ми мусимо заспокоїтись. Слід плекати стосунки довіри і любов один до одного, визна­вати взаємну гідність. Коли випрямимо свої спини, коли по­бачимо, що життя — це не лише небезпека, зрозуміємо, що ми перегорнули нову сторінку. Тому державність настільки важлива. Вона є гарантом гід­ності та потенційного зростан­ня гідності кожного українця. Коли ми побачимо цю гідність, зможемо крокувати вперед. А так ми діємо в перестрашений спосіб: один крок уперед, один —- назад. І в результаті — не мо­жемо розігнатися. Але бачу, що серед українців є зростання гідності, зміцнення своєї укра­їнської тотожності та свого людського нормального само­почуття.

— Ви акцентуєте на важливості людських стосунків. А от на За­ході, кажуть, усе навпаки, навіть батьки з дітьми дуже прагматич­но поводяться після повноліття. І це вважають нормальним…

— Не треба ані демонізувати, ані ідеалізувати і Захід, і Украї­ну. Ніде немає монополії ні на чесноти, ні на пороки. Тому нам не потрібно орієнтуватися лише на іноземний досвід. І у нашій культурі є дуже багато гарного, ніжного, глибокого, поетичного, правдивого. Це дуже вражає людей із Заходу. Нам потрібно ці речі зберігати.

Справді, на Заході інколи є такий підхід батьків до дітей, коли виштовхують 18-літніх із гнізда і кажуть “лети”. Проте й там це не завжди так радикаль­но й одномоментно. Батьки всюди є батьками. Важливо — не перегинати палиці в якийсь бік. Бо є й протилежні приклади, які до нічого доброго не призводять. Приміром, в Італії є синдром синочків, які до 40 років залишаються під криль­цем мамці, яка зварить, випе­ре, можна в неї жити. Вона пла­тить за дім, а син використовує свій заробіток на життя без особливої відповідальності. От такий інфантилізм породжуєть­ся в деяких країнах і родинах.

Однак такі випадки не лише в Італії, а й у нашій державі — не рідкість…

— Справді, у нас також є ба­гато молодих людей, батьки яких з неймовірним трудом здобували свою освіту, можливо, були першим поколінням у своєму роді, яке мало вищу ос­віту, які півжиття жили в гур­тожитках чи однокімнатних комуналках. А їхні діти вже живуть в інших обставинах і вважають, що багато їм нале­житься. Бо звикли до нового стандарту. Проблема не в но­вих стандартах і нових очіку­ваннях, а в тому почутті, що “мені належиться!”, “дайте мені, хочу готове”.

Тому, думаю, молоді потріб­но не вимагати собі благ, а схи­лити голову перед поколін­нями, котрі пережили найгірші випробування людської історії — нацизму, сталінізму і зуміли жити з надією. І брати добрий приклад із працьовитих і жер­товних батьків.

Я не знав своєї бабці Анни, яка померла 1970 року, доки переїхав в Україну. Вона ще молодою жінкою поховала вісь­мох своїх дітей. Дев’ятого ра­дянська влада вивезла до Си­біру, а мій батько, десятий, мі­зинчик останній, виїхав 1944-го на Захід. І ця жінка, котра лишилася сама, поховавши вось­меро власних дітей, настільки вірила в життя, що у своєму оточенні заохочувала жінок не робити абортів, приводити на світ дітей. Вона вірила в життя, у майбутнє.

Нам також треба вірити. Ві­рити в життя, вірити в стосун­ки. А вірити — це означає, не маючи гарантій, ризикувати, простягати свою руку, коли ти не є певний, що тобі простяг­нуть назустріч. І не раз будуть розчарування. Але такий підхід й інших людей спонукає до відкритих душевних порухів. Тільки таким чином ми зможе­мо виткати нову матерію нашо­го суспільного життя

Ірина КОВАЛЕНКО

Джерело: “Експрес”, 27-29 листопада 2009 року

Related Posts