Ректор УКУ вважає, що живучи за принципом “один крок вперед, один назад”, ми не можемо розігнатися.
І це символічно. Адже, можливо, якби не Патріарх, доля Бориса Гудзяка склалася б зовсім по-іншому. Ми зустрілися 24 листопада, того дня ректорові УКУ сповнилося 49 літ.
Борис Гудзяк народився у США в українській родині, навчався у Сиракузькому університеті, згодом у семінарії в Римі. 1992 року здобув ступінь доктора славістики і візантиністики в Гарвардському університеті. А в Україну переїхав 1993-го, щоби працювати над відновленням Львівської богословської академії та створенням УКУ.
— Багатьом українцям, які народилися у Сполучених Штатах, досить раз на кілька років відвідати свою історичну Батьківщину. Переїжджати ж в Україну мало хто погоджується — надто вже рівень життя різниться. А ви не жалкуєте, що переїхали назавжди?
— Я дуже щасливий, що живу в Україні, є священиком Львівської архиєпархії і працюю в Українському католицькому університеті. Батьки нас виховували в українському дусі, з християнським світоглядом. Я не говорив англійською, допоки не пішов до школи. Однією з основних причин мого переїзду стало те, що юнаком я зустрічався з Патріархом Йосифом Сліпим. Він говорив, що нам треба готуватися до зміни в Україні. Я хотів жити серйозним духовним життям, почав думати про священство. Патріарх казав, що в Україні потрібні люди, які будуть займатися богословською освітою. А я був замолодий, щоб йому не вірити!
Отож, я приїхав в Україну, бо в цьому була потреба. А нема більш вдячного життя, ніж відчувати, що ти потрібний. Тому переїзд мені дався легко. І нині, попри різні виклики, радісно живу в моєму місті Львові.
— Отче, якось ви сказали, що народ у нас не такий дурний, як це думають політтехнологи. А як досягти того, аби мудрість народу нарешті вплинула на політиків?
— Українцям треба бути собою. У різних обставинах, у різних історичних епохах, у недалекому минулому, у сучасності можновладці часто хотіли, як із глини, ліпити український народ на свій лад. У 2004 році українці були собою. Вони свою гідність відстоювали. І це мало колосальне значення. Це змінило Україну, змінило кандидатів. Навіть попри те, що в них є ще дуже багато пороків.
Скажімо, Віктор Янукович сьогодні не є і не може вже бути тим Віктором Януковичем, яким він колись був. Кожен політик мусив доростати (чи доріс — це інше питання) до планки, яку йому ставить український народ. Я маю таке переконання: коли не буде катаклізмів, якоїсь війни чи економічного завоювання, наше утвердження у гідності муштруватиме політиків. І цілу політичну систему буде виструнчувати.
— Ви наголошуєте, що політики мусили змінитися під впливом народу, який ставив їм вищу планку. Та все ж у країні досі безлад і корупція. Це значить, що планка була надто низько?
— Планка далі низька. Але вона є вищою, аніж була. Сьогодні такої монополії впливу на пресу, яким потішається влада в Росії, Білорусі, Азербайджані, Туркменистані, ніхто собі в Україні вже не може більше дозволити. А в 2004 році ми до такого авторитаризму доходили. Нині маємо демократію, маємо багатьох кандидатів, а не тільки одного, якому вже гарантована якась перша посада. Разом із тим того, що й проблем у державі багато, корупції (може, у дечому й більше, ніж раніше), заперечити не можна.
—- Отче, в Україні є такий стереотип, що порядна людина в політику не піде, бо ця владна система змінить її на гірше. То чи є чесним людям що робити в політиці?
— Мені здається, дуже важливо, щоб добрі люди йшли в політику. Як вдасться людині втриматися там, покажуть час та історична перспектива, але це є дуже непроста і ковзка дорога.
— Якось ви сказали, що вибори виборами, а українці повинні вже вчитись своїми руками будувати майбутнє, а не сподіватись на владу. Та як це робити?
— Візьміть, до прикладу, проблему хабарництва. Хабара я можу ж не давати. Дехто каже, що це неможливо. Це ризиковано, але можливо. І ми потребуємо, аби в кожного була мужність сказати: “Я — не дам, просто не дам. Навіть якщо на цьому щось програю, я хабара, не дам”.
Не думаю, що будь-хто з наших кандидатів у президенти може сам змінити цю справу. У нас існує корупція, бо цього хочуть. Я переконуюсь, що є багато людей, які не вірять, що в УКУ нема хабарів. Хочуть, щоб було. Тому що корупція для тих, кому грошей не бракує, вирішує питання “легшим” способом, і ніякий політик сам не змінить цього, якщо не буде загального бажання позбуватися хабарництва в усього народу.
— Часто таку ситуацію пояснюють тим, що старше покоління вже звикло жити в корумпованій країні. Ви працюєте з молоддю. Чи готова вона боротися із цим?
— Я не можу твердити про всю молодь. Знаю, що до УКУ багато приходило саме тому, що в нашому університеті корупції не було. Молоді люди різні. Є такі, що не хочуть корупції, бо не мають тих грошей, які треба було б давати. Вони з незаможних сімей. Але в нас і немало молодих людей, яких батьки розпестили. Вони вважають, що дитині повинні все дати. У результаті виходить, що син чи дочка ще не одружилися, а вже мають хату, іномарку — все, що зазвичай поколіннями здобувалося. І коли ти отримав даром це все, є спокуса відхилятися від системної, послідовної, важкої праці, якою здобувається правдива освіта. Молодь клює на цей заманливий гачок.
Загалом корупція — не лише питання грошей, це бажання магії — мати щось за ніщо. Тому корупція висока там, де процвітають забобони, астрологія. Це така людська схильність: “А ну ж мені вдасться, не жертвуючи, мати великий здобуток”. Так у житті не буває.
Сюди ж можна додати наше ставлення до критеріїв якості, яке теж провокує багато проблем. У якомусь вузькому середовищі можна продати абищо, “гнати халтуру”, так би мовити. Але на ширший, світовий ринок не вийдеш зі своїм поганим продуктом. Тому ця відкритість економіки і комунікації є спонукою нам працювати на совість.
— І звідки в українців узялись такі непривабливі риси?
— Думаю, основна причина в тому, що ми маємо певні пороки — це жахіття нашої історії. Адже людина, яка відчуває свою гідність і свою свободу, не потребує корупції, вона не потребує безправно захоплювати, забезпечуватися чимраз більшим капіталом, порожніми титулами, ерзацною славою.
Нашу гідність топтали, дуже часто принижували, і тому в нас є такий комплекс перестрашеного, котрий думає, як себе забезпечити будь-якими засобами. Цей комплекс іноді свідомий, хоча частіше підсвідомий
I не може бути інакше, бо на нашій землі 17 мільйонів українців загинули через різні форми насилля в XX столітті. Тоді система стежила за людиною, нищила комунікації і передовсім намагалася затруїти міжособисте довір’я. Тому ми не віримо системам, не віримо, що може бути якась систематична спільна праця, яка має довгострокову мету. Бо система завжди нас нищила, система є небезпечною, а не плідною. Тому хапаємо те, що можна вхопити сьогодні — будь-якими методами.
— Отче, то де ж вихід із цього замкненого кола?
— Ми мусимо заспокоїтись. Слід плекати стосунки довіри і любов один до одного, визнавати взаємну гідність. Коли випрямимо свої спини, коли побачимо, що життя — це не лише небезпека, зрозуміємо, що ми перегорнули нову сторінку. Тому державність настільки важлива. Вона є гарантом гідності та потенційного зростання гідності кожного українця. Коли ми побачимо цю гідність, зможемо крокувати вперед. А так ми діємо в перестрашений спосіб: один крок уперед, один —- назад. І в результаті — не можемо розігнатися. Але бачу, що серед українців є зростання гідності, зміцнення своєї української тотожності та свого людського нормального самопочуття.
— Ви акцентуєте на важливості людських стосунків. А от на Заході, кажуть, усе навпаки, навіть батьки з дітьми дуже прагматично поводяться після повноліття. І це вважають нормальним…
— Не треба ані демонізувати, ані ідеалізувати і Захід, і Україну. Ніде немає монополії ні на чесноти, ні на пороки. Тому нам не потрібно орієнтуватися лише на іноземний досвід. І у нашій культурі є дуже багато гарного, ніжного, глибокого, поетичного, правдивого. Це дуже вражає людей із Заходу. Нам потрібно ці речі зберігати.
Справді, на Заході інколи є такий підхід батьків до дітей, коли виштовхують 18-літніх із гнізда і кажуть “лети”. Проте й там це не завжди так радикально й одномоментно. Батьки всюди є батьками. Важливо — не перегинати палиці в якийсь бік. Бо є й протилежні приклади, які до нічого доброго не призводять. Приміром, в Італії є синдром синочків, які до 40 років залишаються під крильцем мамці, яка зварить, випере, можна в неї жити. Вона платить за дім, а син використовує свій заробіток на життя без особливої відповідальності. От такий інфантилізм породжується в деяких країнах і родинах.
— Однак такі випадки не лише в Італії, а й у нашій державі — не рідкість…
— Справді, у нас також є багато молодих людей, батьки яких з неймовірним трудом здобували свою освіту, можливо, були першим поколінням у своєму роді, яке мало вищу освіту, які півжиття жили в гуртожитках чи однокімнатних комуналках. А їхні діти вже живуть в інших обставинах і вважають, що багато їм належиться. Бо звикли до нового стандарту. Проблема не в нових стандартах і нових очікуваннях, а в тому почутті, що “мені належиться!”, “дайте мені, хочу готове”.
Тому, думаю, молоді потрібно не вимагати собі благ, а схилити голову перед поколіннями, котрі пережили найгірші випробування людської історії — нацизму, сталінізму і зуміли жити з надією. І брати добрий приклад із працьовитих і жертовних батьків.
Я не знав своєї бабці Анни, яка померла 1970 року, доки переїхав в Україну. Вона ще молодою жінкою поховала вісьмох своїх дітей. Дев’ятого радянська влада вивезла до Сибіру, а мій батько, десятий, мізинчик останній, виїхав 1944-го на Захід. І ця жінка, котра лишилася сама, поховавши восьмеро власних дітей, настільки вірила в життя, що у своєму оточенні заохочувала жінок не робити абортів, приводити на світ дітей. Вона вірила в життя, у майбутнє.
Нам також треба вірити. Вірити в життя, вірити в стосунки. А вірити — це означає, не маючи гарантій, ризикувати, простягати свою руку, коли ти не є певний, що тобі простягнуть назустріч. І не раз будуть розчарування. Але такий підхід й інших людей спонукає до відкритих душевних порухів. Тільки таким чином ми зможемо виткати нову матерію нашого суспільного життя
Ірина КОВАЛЕНКО
Джерело: “Експрес”, 27-29 листопада 2009 року
