Богослов вже не доводить, що він верблюд

Отець Борис Ґудзяк про перемоги Католицького університету та про політику

Як ректор, він ніколи не дотримувався своєї посадової інструкції, бо робочий день розтя­гувався на 24 години, а функції – до диплома­та, спортсмена, економіста. Мабуть, саме че­рез це отця д-ра Бориса Ґудзяка спільнота Ук­раїнського католицького університету вдруге обрала своїм керівником. В інавгураційному слові 16 квітня новообраний ректор запевнив, що УКУ буде інструментом служіння своїй цер­кві, державі і Львову.

Житіє Університетське

— З яких трьох речей для вас, як ректора, починається університет?

— Молитва, пошук правди та гумор у спілкуванні.

— Що вважаєте найбільшими здобутками своєї першої каденції?

 — В університеті за перші 2-3 роки потроїлася кількість праців­ників, структур і програм. Той, хто будь-коли мав справи з адміністрацією, розуміє, що така траєкторія росту свідчить про великі викли­ки, зокрема для інституції, яка на­голошує на доволі тонкій інтелек­туальній та духовній місії. УКУ, а раніше Львівська богословська академія, під керівництвом ректо­ра о. Михайла Димида, зробили перші дуже непрості та відважні кроки. А вже за час першого мо­го терміну університет із харизматичної структури став організаці­єю із чіткіше вираженою політи­кою. Під час цих процесів ціла на­ша громада докладала великих зу­силь, аби не втратити харизму, працювала над рівновагою між за­коном і благодаттю, якщо говори­ти словами Іларіона Київського. Для УКУ це ключовий виклик. Не бракує і зовнішніх здобутків, спря­мованих на ширшу громаду. На­ша бібліотека 2002 року зросла швидше, аніж будь-яка універси­тетська бібліотека в Україні, і сьо­годні обслуговує дуже широке ко­ло науковців та студентів і нашого міста, і України. Для прикладу, в УКУ навчаються 500 студентів ста­ціонару і 400 заочників, а корис­тувачів бібліотеки є 6000. Ми щой­но повернулися з Харкова і вкот­ре переконалися, що кількість ко­ристувачів університетських біб­ліотек України, зазвичай, не пере­вищує кількості студентів плюс ду­же незначний відсоток зовнішніх відвідувачів. У нас у 6 разів більше користувачів бібліотеки, ніж сту­дентів! І це свідома політика слу­жіння громаді. Другий рік ректо­рату був позначений підготовкою до перетворення богословської академії на університет. Вже тоді запрацював гуманітарний факуль­тет, інтенсифікувалися довголітні зусилля щодо визнання бо­гослов’я. Тоді ж наше видавниц­тво почало посилено брати участь у конкурсах видавців і від 2003 ро­ку воно неодноразово отримува­ло найвищі нагороди на львівсь­кому Форумі видавців за найкра­щу академічну книжку. Початком будівництва нашого нового фа­культету став 2003 рік, 2004 —  відо­мі події Помаранчевої революції, 2005 рік — святкування акції “Різ­дво разом”, 2006 — друге “Різдво разом” і акредитація богослов’я. Якщо говорити про великі зовніш­ні події, то не минуло кілька міся­ців від початку мого ректорату, ко­ли наспіла гарна вістка, що в Ук­раїну приїде Святіший Отець Іван Павло II і Церква доручила УКУ зайнятися інформаційним забез­печенням його візиту. Це був щас­ливий час, коли протягом кількох місяців колектив УКУ обслугову­вав 1500 журналістів, створив веб-сторінку на семи мовах, і коли сві­това громадськість могла отрима­ти коректну, достовірну, цікаву, глибоку і різномовну інформацію не лише про церковне життя, а за­галом про нашу історію та нашу культуру.

Через пустелю до землі обіцяної

—  Дванадцятирічні поневі­ряння коридорами Міністерства освіти, аудиторіями інших “ви­шів” , стояння на “помаранче­вих” барикадах, таки призвели до того, що богослов’я визнали в українській державі. Чи бо­гослови отримали очікувані ре­зультати?

—   Визнання — це моральний момент, який має юридичне під­ґрунтя, а соціальний фактор про­явиться лише з часом. Моральний уже дуже сильно запрацював: сьогодні студент богослов’я не му­сить пояснювати, що він не вер­блюд, може отримати знижки на поїзд чи на трамвай. Із одного бо­ку, статус невизнаності в Україні в особливий спосіб гартував наших студентів —  вони були такими собі щоденними героями з потужною внутрішньою мотивацією, бо вчилися і здобували дипломи, які їхня держава відкидає. Мабуть, Господь знав, що робив, коли доз­волив нам довго мандрувати пус­телею, аби прийти до обіцяної зем­лі визнання. Гартувалися не лише студенти, а й наше богослов’я, яке формувалося на основі своїх внут­рішніх законів і реальних, конкрет­них проблем суспільства та куль­тури. Не домінували якісь фор­мальні, міністерські шаблони, бо їх і не могло бути — не було ні пре­цеденту богословських програм, ні тих людей, які можуть форму­вати чи оцінювати ці програми на загальнодержавному рівні. Інши­ми словами, це богослов’я, яке пропонувало на акредитацію, бу­ло не проханням на колінах, а зрі­лою наукою, яка понад десять ро­ків систематично розвивалася, згідно з міжнародними стандарта­ми. Цей період невизнаності давав повну свободу для нашого закладу та навчальних програм. Сьогодні ці програми стали зраз­ком. За нашим прецедентом ак­редитувалася магістерська прог­рама в Острозькій академії. Ми тільки радітимемо, якщо через ці двері, які відкрив УКУ, зможуть пройти багато інших семінарій і закладів.

—   Якщо УКУ вже отримав свою найбільшу перемогу, які залишилися наступні найбільші об’єктивні проблеми в системі освіти України?

—   Є одна дуже об’єктивна проблема, яка є продовженням попередньої. Богослов’я сьогод­ні визнали на рівні університетсь­кої освіти: можна отримати дип­лом бакалавра, спеціаліста, ма­гістра. Але в Україні не можна захистити дисертації з бого­слов’я. Якщо Міністерство осві­ти вже кілька років тому впрова­дило богослов’я до переліку нав­чальних спеціальностей, то вища атестаційна комісія, яка видає дипломи кандидата й доктора на­ук, у своєму списку спеціаль­ностей його не має. Нещодавно я вручив листа Президентові Ук­раїни з проханням, аби він ініці­ював вписання богослов’я як на­укової спеціальності для захисту. Таке клопотання має прийти до ВАКу з зовнішньої структури — або від президента, або від Мі­ністерства освіти. Наступного тижня, маю надію, з цим клопо­танням зможу звернутися до мі­ністра освіти.

—     Ви очікуєте на такий швид­кий позитивний розгляд?

— Ми не сумніваємося, що це має статися, бо, так би мовити, це питання, “давно вагітне”, вже мусить народитися.

—   То Ющенко як акушер у цьому випадку?

Окрім того, що у нас є чи­мало розчарувань після Пома­ранчевої революції, я можу спо­кійно сказати, що без неї, без особливої підтримки, яку вия­вили ректор ЛНУ Іван Вакарчук, проректор Марія Зубрицька, го­лова ЛОДА Петро Олійник, мі­ністр освіти і Президент Украї­ни, цього б не було.

— Зараз влада змінилася, у виконавчих органах — не “пома­ранчеві” політики, чи відчуває університет якийсь спротив що­до своїх ініціатив?

— Поки що прямих проблем для богослов’я не постало. Інше питання, що опинився під загро­зою проект університетської авто­номії, який ініціював Львівський університет, Києво-Могилянська академія і УКУ, і до якого доєдналися ще п’ять університетів. Цей експеримент, який мав би стати майданчиком для розвитку вищих шкіл, що передбачає майбутню ін­теграцію в європейську освіту, не отримав офіційної державної сан­кції. Ми його творимо на гро­мадських засадах Можливо, це та­кож добре. Автономія означає свободу від держави. Можливо, як і в випадку з богослов’ям, цей пе­ріод випробування нашого авто­номного спілкування дасть усві­домлення, яка нова величезна від­повідальність падає на плечі уні­верситету. Можливо, час покаже, що добре мати такий несанкціо­нований період співпраці.

Богословська “нерухомість” 

— Як позначилося на діяль­ності УКУ перенесення осідку УГКЦ до Києва?

—  Наразі заскоро якось оці­нювати цей історичний крок, що мав столітні історичні пе­редумови, який готували 15 років — від часу виходу Церкви з підпілля. Ефект на будь-які структури Церкви ще годі оці­нювати. Наш університет нази­вається українським, а не львівським. Блаженніший Ми­рослав Іван і Синод УГКЦ, який давав благословення на віднов­лення ЛБА, з початку визнача­ли, що цей університет має слу­жити усій Церкві. Не лише Цер­кві в Україні, а й нашій діаспо­рі. І тому вжито слово “като­лицький”, яке по-грецьки озна­чає “вселенський”. Цей універ­ситет мав би бути лабораторі­єю, в якій можна ставити будь-яке питання і працювати на те, щоб знайти відповіді. Тому цей дуже символічний крок пере­ходу Глави УГКЦ до столиці скріплює цю ширшу всеукра­їнську місію, яка була закладе­на в самій основі УКУ 

—  Так виглядає, що відне­давна львівські навчальні зак­лади використовують парадок­сальну практику: збільшують набір студентів, розширюють навчальні програми, вводять нові спеціальності, але залиша­ються у тих же навчальних приміщеннях. Натомість УКУ практикує іншу методику. Як вам вдалося звести цікаву ар­хітектурну будівлю — новий бо­гословський центр, що на Хуторівці?

—  Тут велика заслуга отця Богдана Праха ректора Львівської духовної семінарії, — якого я вважаю одним із най­кращих керівників у львівській області. Окрім корпусу філо­софсько-богословського фа­культету, він збудував також семінарію на 10 тисяч квадратних метрів. І це за дуже складних обставин, коли ціле наше сус­пільство і політикум переживав непевний час. Будівництво бу­ло би неможливе без допомо­ги європейських фундацій, які оцінили візію УКУ, його почат­ковий розвиток, прозорість фі­нансової політики і великий по­тенціал нашого міста та нашо­го регіону. Нам треба пам’ята­ти, що маємо надзвичайно ба­гатющу спадщину у Львові. Це прекрасне місто, яке є атрактивним не лише для туристів, а й для людей із візією, які проек­тують ріст — економічний, куль­турний чи духовний. Ці фунда­ції оцінили, що УКУ є належ­ним партнером для таких ам­бітних проектів на XXI століт­тя. Ми надіємося, що як наша бібліотека стала мультиплікато­ром, так нові приміщення, а та­кож майбутні нові забудови від­крито слугуватимуть потребам людей.

—  Коли плануєте розпочати будівництво університетського кампусу на вулиці Стрийській?

—  Зараз триває посилена пра­ця над визначенням генплану і ми надіємося, що початок будів­ництва не за горами. Для цього буде дуже важливим розуміння нашої місцевої обласної і місь­кої влади.

Розмовляла Леся ГОЛОВАТА

Джерело: Новий Погляд ,16 (24) 20-26 квітня 2007 року