Владика Борис (Ґудзяк): Ми втратили вміння вечеряти разом

В українському суспільстві почали говорити про солідарність. І це вже найглибший початок, бо нинішня криза – це колосальний шанс

 Ми можемо більше – Yes, we can!

Часто ми можемо значно більше, ніж думаємо. Важливо бачити в собі та ближньому потенціал і підтримувати його. Ми особисто вже маємо досвід складних часів, та й Україна не вперше перебуває у кризі. Тому важливо пам’ятати, що сьогоднішня ситуація – це не лише виклики й небезпеки, а й колосальний шанс.

Кожна людина – це скарб. І коли ми посвячуємо час, щоби бути із людиною, з цим таїнством, яке є поруч, наша здатність до солідарності зростає

Людська історія довга і велика, наше життя порівняно з нею є коротким. Людина часто хоче вже й одразу, це бажання слід плекати. Але дуже важливо наші кризи розуміти у контексті інших подій і йти до глибин питання. Сьогодні ми потребуємо іти на глибину і на цьому рівні сказати собі: “Ніхто не має права забрати мою гідність – я її не продам, не знівечу, не зруйную. І я готовий заплатити відповідну ціну”.

Кожна людина – це скарб. І коли ми посвячуємо час, щоби бути із людиною, з цим таїнством, яке є поруч, наша здатність до солідарності зростає. Варто формувати свої здатності до солідарності, відкидаючи стереотипи про людей.

На фундаментальному рівні у людській культурі ми втратили цінність спільної домівки та спільного столу, вміння вечеряти разом. Рахуємо калорії, вітаміни, проте не їмо за спільним столом. Наші батьки й діди вміли вечеряти разом, а багато молодих людей цього не знають. Тоді час мав свої ритми, які забезпечували певну солідарність – неділя, спільний обід. Сьогодні значно складніше. Але я переконаний, що немає ситуації, у якій людських дух раз за разом не може повертатися до коренів нашого серця, до того, що є відповіддю нашого найглибшого прагнення. Власне те, що в українському суспільстві почали говорити про солідарність, – це вже найглибший початок.

Наші батьки й діди вміли вечеряти разом, а багато молодих людей цього не знають. Тоді час мав свої ритми. Сьогодні значно складніше

Українці часто хочуть, щоби держава вирішувала замість них. Ми не завжди готові брати відповідальність на себе, ми хочемо, щоби влада за нас вирішувала соціальні, освітні й навіть світоглядні питання. Я вважаю, що не треба перекладати свою відповідальність на державу, а навпаки – слід бути готовими брати її на себе, інакше не відбудуться бажані зміни.

Якщо йти “на глибину”, то неможливе стає можливим

Усвідомити в собі глибоке таїнство людського життя не так просто. Це не Nescafe – порошок, кип’яток і задоволення.

Господь нас створив на Свій образ і подобу. Ми є особами, які потребують і можуть спілкуватися, ми вільні і творчі. Бог, який тримає Всесвіт у своїй десниці, дає нам волю приймати помилкові рішення та пропонує нам світ любові, не нав’язуючи нічого. Бо він шанує волю людини у цілісності, він на відкритій долоні пропонує ненав’язливий шлях любові. Якщо ми почнемо шанувати свободу один одного, то не будемо розчаровуватися. Якщо людина раз за разом повертатиметься до постави Божої, то саме там відбуватиметься наша зустріч із вічним – у динаміці, у цінностях, у нашому смиренні.

Про УКУ

Коли ми починали відновлювати Український католицький університет, то не мали нічого. Ми починали з богословського факультету тоді, коли в Україні не було жодного дипломованого академічного богослова. Ми вирішили тут виховувати богословів, які не доганятимуть богословський світ, а за один стрибком мали б стати його повноцінними співрозмовниками.

Не існує універсальних рецептів подолання апатії. Вважаю, що треба просто закочувати рукави і працювати

Дозвольте навести один приклад, який став для мене дуже промовистим – саме тоді я подумав, що наша справа дає конкретні результати. Минулого року Роман Завійський, який 1999-го отримав диплом №1 Українського католицького університету, після довгого періоду студій у Бельгії та США через 12 років захистив докторську дисертацію в Оксфордському університеті. Цей факт сам по собі є важливим, бо українці не стають масово докторами британських університетів. Проте мають вагу також і деталі. Його опонентом став глава Церкви в Англії Архієпископ Кентерберійський Роуен Вільямс. Захист відбувався в його офіційній резиденції – Ламбетському палаці – за гарним англійським чаєм. Уявіть собі, молодий хлопчина з України написав працю, яка своєю глибиною полонила главу Англіканської Церкви і той витратив кілька днів, щоби її прочитати й проаналізувати! Роман блискуче захистився, тепер повернувся і працює деканом філософсько-богословського факультету УКУ.

Молоде покоління вчитиме про те, що Церква не має панувати, а буде повертатися до постави Божої

Цей приклад для мене є свідченням, що ми справді можемо! І таких прикладів багато. Наприклад, в УКУ вперше в Україні жінки отримали дипломи богословів – і їм під силу змінити багато речей.

Про об’єднання Церков

Треба звертатися до фундаментальних речей. Що нас єднає? Ми єднаємося, коли відкривається довіра, коли людина ризикує відкритися на іншого. Треба почати з базових потреб найбільш маргіналізованих у суспільстві – спільно годувати голодних і одягати нагих. Це не викликатиме спротиву, а навпаки, дивуватиме інших і породжуватиме бажання наслідувати.

Мирослав Маринович часто розповідає про екуменізм ГУЛАГу. Християни, опинившись у таких складних обставинах, зрозуміли, скільки між ними є спільного.

Сьогодні претензія на церковну владу є ілюзією. Особливо гостро це відчутно у Європі – наприклад, в одній із єпархій в Бельгії, де я був нещодавно, за кілька років кількість священиків може скоротитися на 80%. Але ми не можемо говорити лише цифрами – стратегія нашого Господа з погляду бізнесу була не надто ефективна: Він інвестував усе, а результат спочатку був мізерний. Це для мене велике таїнство, яке дає надію.

Різні наші умалення, як переживає зараз Європа чи пережили Церкви в Радянському Союзі, може навчити багато про таїнство. Молоде покоління вчитиме про те, що Церква не має панувати, а буде повертатися до постави Божої. Там і відбудеться наша зустріч – у дуже потужному смиренні, коли ми станемо настільки сильними, що зможемо відкрити своє серце. Тому я хочу бути священнослужителем, хоча стратегії та плани також будуть у моєму служінні.

Як подолати апатію?

Не існує універсальних рецептів подолання апатії. Вважаю, що треба просто закочувати рукави і працювати. Не витрачати зусиль на те, щоб боротися з апатією, а просто добре робити свою справу. Нещодавно я попросив, щоби на наших будинках УКУ вивісили нове гасло «Візьми і зроби». Тому робіть свою справу добре, усміхайтеся і не нарікаєте!

Виступ занотовано та зреферовано під час зустрічі з підприємцями

у рамках дискусійного клубу «БізнесCredo»

Львівської бізнес-школи УКУ в Києві 17 жовтня 2012 року

Джерело: ТВі

Related Posts

Все є дар

У 100-річчя від дня народження Івана Павла ІІ владика Борис Ґудзяк під час онлайн-бесіди зі спільнотою випускників Інституту лідерства…
Читати повністю